Блог | Улица Неизвестных Детей: мама велела идти в город, но и там их никто не накормил
А это уже другой Харьков – 1934 г., страница из городского журнала регистрации смертей (спасибо областному гос. архиву!).
Далее текст на языке оригинала
Якось я була неготова до того, що на літеру "Н" більшість виявиться - "Неизвестный/ая": чоловік, жінка, жінка, чоловік... 60 рр. (як вони це визначали?), 20 рр., 30, 40, 50... Ну гаразд, нехай підібрані на вулицях неідентифіковані мерці, яких ховають десь на муніципальних цвинтарях під номерними табличками, - це неминуча частина життя всякого великого міста, у всякі часи, але ось це раптом - як удари ножа в серце, один за одним:
"Неизвестная девочка"...
"Неизвестная девочка"...
"Неизвестная девочка"...
...............................
1934 рік - це вже ніби кінець Голодомору, кажуть нам історики. А тим часом на вулицях Харкова, кажуть нам архіви, все ще згрібають з тротуарів дитячі трупики.
"Девочка" - це скільки років? 5? 7? 9,10? Якщо це ті сільські діти, яким мама вмираючи веліла йти до міста - і вони послухали мами, і дійшли, але й тут їх ніхто не нагодував, і вони померли, - то цілком можливо, що тільки на цих сторінках і лишилось зафіксоване їхнє коротке земне існування, і десь над цими кондуїтами ширяють їхні ефірні душі - видивляючи собі хліба пам'яті від нащадків...
Вибач, дитино, я не знаю, як за тебе молитись. Ні за тебе. Ні за тебе. Ні за тебе...
Імен ваших нема. І сіл ваших нема.
А от вулицю - вулицю яку-небудь в Харкові я б так назвала: вулицею Невідомих Дітей 1933-34 рр.
Це якось має бути виведено на яв, поставлено перед очі кожному: щоб каміння заговорило, щоб, напр., місця, на яких лежали мертві, сфотографовані Александром Вінерберґером (це, нагадую, той австрійський інженер, який працював тоді в Харкові і потай зробив і переправив додому бл. 100 знімків "столиці Голодомору", виявившись, у висліді, №1 його фотодокументалістом), були відповідним чином промарковані в міському просторі, таким постійно діючим музеєм просто неба, щоб відразу було видно: ось, це саме місце, це саме перехрестя - це тут 88 рр. тому лежали "неизвестные граждане", це ж дуже недавно, насправді, - 88 років: в межах одного людського життя...
І це найменше з того, що місто Харків їм усім винне - тим, кому 88 рр. тому дозволило вмерти на своїх вулицях.
(Цей допис інспіровано розмовою з Світланою Олешко про "П'ятий Харків" для док. фільму "Квартира Шевельова", - у фільмі мені не вийшло цього сформулювати, але гадаю, що омріяний Шевельовим "П'ятий Харків" мав би починатися саме з конкурсу на включення в міський простір Вінтерберґової колекції: у Харкові прекрасна школа дизайну, і це могло б бути неймовірно цікаве урбанне рішення, яким Харків мав би шанс нагадати собі і світу, що колись - до Голодомору - він був ще й однією з столиць європейського аванґарду...)
