УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС
Оксана Забужко
Оксана Забужко
Українська письменниця та поетеса

Блог | Вулиця Невідомих Дітей: мама веліла йти до міста, але й там їх ніхто не нагодував

Фото Олександра Вінербергера, Харків, 1933 рік

А це вже інший Харків - 1934 р., сторінка з міського журналу реєстрації смертей (дякую обласному держ. архіву!).

Якось я була неготова до того, що на літеру "Н" більшість виявиться - "Неизвестный/ая": чоловік, жінка, жінка, чоловік... 60 рр. (як вони це визначали?), 20 рр., 30, 40, 50... Ну гаразд, нехай підібрані на вулицях неідентифіковані мерці, яких ховають десь на муніципальних цвинтарях під номерними табличками, - це неминуча частина життя всякого великого міста, у всякі часи, але ось це раптом - як удари ножа в серце, один за одним:

"Неизвестная девочка"...

"Неизвестная девочка"...

"Неизвестная девочка"...

...............................

1934 рік - це вже ніби кінець Голодомору, кажуть нам історики. А тим часом на вулицях Харкова, кажуть нам архіви, все ще згрібають з тротуарів дитячі трупики.

Вулиця Невідомих Дітей: мама веліла йти до міста, але й там їх ніхто не нагодував

"Девочка" - це скільки років? 5? 7? 9,10? Якщо це ті сільські діти, яким мама вмираючи веліла йти до міста - і вони послухали мами, і дійшли, але й тут їх ніхто не нагодував, і вони померли, - то цілком можливо, що тільки на цих сторінках і лишилось зафіксоване їхнє коротке земне існування, і десь над цими кондуїтами ширяють їхні ефірні душі - видивляючи собі хліба пам'яті від нащадків...

Вибач, дитино, я не знаю, як за тебе молитись. Ні за тебе. Ні за тебе. Ні за тебе...

Імен ваших нема. І сіл ваших нема.

А от вулицю - вулицю яку-небудь в Харкові я б так назвала: вулицею Невідомих Дітей 1933-34 рр.

Це якось має бути виведено на яв, поставлено перед очі кожному: щоб каміння заговорило, щоб, напр., місця, на яких лежали мертві, сфотографовані Александром Вінерберґером (це, нагадую, той австрійський інженер, який працював тоді в Харкові і потай зробив і переправив додому бл. 100 знімків "столиці Голодомору", виявившись, у висліді, №1 його фотодокументалістом), були відповідним чином промарковані в міському просторі, таким постійно діючим музеєм просто неба, щоб відразу було видно: ось, це саме місце, це саме перехрестя - це тут 88 рр. тому лежали "неизвестные граждане", це ж дуже недавно, насправді, - 88 років: в межах одного людського життя...

І це найменше з того, що місто Харків їм усім винне - тим, кому 88 рр. тому дозволило вмерти на своїх вулицях.

(Цей допис інспіровано розмовою з Світланою Олешко про "П'ятий Харків" для док. фільму "Квартира Шевельова", - у фільмі мені не вийшло цього сформулювати, але гадаю, що омріяний Шевельовим "П'ятий Харків" мав би починатися саме з конкурсу на включення в міський простір Вінтерберґової колекції: у Харкові прекрасна школа дизайну, і це могло б бути неймовірно цікаве урбанне рішення, яким Харків мав би шанс нагадати собі і світу, що колись - до Голодомору - він був ще й однією з столиць європейського аванґарду...)

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...