За що в СРСР писали доноси: правда про "доброзичливих" сусідів і не тільки

Дивлячись на сучасну Росію, стає не по собі від того, як охоче тамтешні громадяни скаржаться одне на одного органам влади. Причому доноси пишуть не тільки на дії, але й на думки і на слова. Але, знаючи, наскільки поширеною була культура доносів у СРСР, спадкоємицею якого називає себе РФ, дивуватись не доводиться.

Видання "Нова газета. Європа" розповіло про основні причини та практики доносів, поширені у радянську добу. А також про те, як люди ламали одне одному життя з її допомогою.

Так донощики в СРСР могли спокійно зберігати анонімність, пишучи скарги не від свого імені, а від імені "стурбованої громадськості". Такий формат заохочував особисто Йосип Сталін, який і сам не цурався його у внутріпартійній боротьбі. Доноси називали проявом небайдужості та пильності з боку "маленької людини", яка прагне зробити свій внесок у розвиток комунізму. Щоправда, написання доносів не рятувало донощика від того, що він сам одного дня міг стати жертвою цієї практики.

До написання скарг заохочували навіть дітей. Так в СРСР намагались зробити героя з піонера Павлика Морозова, який доніс на власного батька, який, будучи головою сільради, за хабарі допомагав розкуркуленим селянам виїхати в місцевість, де їх ніхто не знає, і влаштуватись на роботу. Згодом Павла і його брата Федора знайшли зарізаними в лісі. У вбивстві звинуватили дідуся хлопців, який буцімто так помстився їм за донос на батька.

Сумнівний подвиг Морозова намагався оспівати у своїй творчості номенклатурний поет Сергій Міхалков – батько режисера-путініста Микити Міхалкова. Однак люди прекрасно розуміли ницість вчинку підлітка і його ім’я стало не символом боротьби за справу комунізма, а синонімом зрадника.

Проте вчинок Морозова був далеко не єдиним – доноси на родичів у СРСР на певний час стали поширеним явищем. Представники окремих сімей так зводили одне з одним рахунки чи ділили власність. Однак дуже швидко з’ясувалось, що подібний вчинок працює і проти самого донощика. Так, неугодний родич отримував у суспільстві ганебний статус, аж до тавра "ворога народу", але ця стигма поширювалась і на його сім’ю. Цей факт, а також абсолютна аморальність доносів на рідних швидко зробили таку практику непопулярною. Тим більше, що завжди можна було вислужитись, поскаржившись на когось не надто близького.

Наприклад, на сусіда. Так скарга на неправильні слова та дії могла звільнити додаткову площу у тісній комунальній квартирі, дозволяла заволодіти чужим майном. А на роботі таким чином можна було зробити кар’єру, позбувшись сильного конкурента. Саме тому доноси були такими поширеними саме на низовому рівні – у колективах, де люди багато спілкувались одне з одним, можна було легко зачепитись за якісь слова і представити колегу чи сусіда ворогом партії.

Ба більше, в СРСР діяла практика покарання за замовчування фактів "антирадянської діяльності" - за це можна було сісти до в’язниці на строк до шести місяців, бути виключеним з комсомолу чи партії. Натомість написання доносів намагались представити, як моральний обов’язок радянського громадянина.

А от за звинувачення себе у неправильних поглядах можна було отримати пом’якшене покарання. Тому деякі громадяни воліли написати донос на себе, ніж опинитись на сторінках чужої скарги.

Раніше OBOZ.UA розповідав, як життя жінок в СРСР робили нестерпним через насадження стереотипів та нереалістичних вимог.

Підписуйтесь на канали OBOZ.UA в Telegram і Viber, щоб бути в курсі останніх подій.