Смерть друга, розстріл сусіда та загибель рятівника: художник Олександр Дорошенко про життя в окупації на візку

7 хвилин
13,7 т.
Смерть друга, розстріл сусіда та загибель рятівника: художник Олександр Дорошенко про життя в окупації на візку

"Русскій мір" прийшов у дім заслуженого художника України Олександра Дорошенка нахабно й без вибачень. За два дні до війни він із дружиною залишив київську галерею з черговою успішною виставкою та вирушив на дачу, де на нього чекало приємне хобі – розсада для теплиці. Олександр багато років пересувається на візку. І от замість того, щоб висаджувати помідори та перці, йому й дружині Олені довелося перелаштовувати будинок під сховище, пристосоване до потреб художника, рятувати хвору собаку й тікати від обстрілів, ризикуючи життям. Волонтери гуманітарного інформаційного проєкту EnableMe допомогли розповісти історію митця.

Відео дня

Війна заскочила подружжя Олександра та Олену Дорошенків у селищі Михайлівська Рубежівка. Сумнозвісні Ірпінь та Буча були на відстані менш як 10 км…

"Вранці ми почули гудіння літака. Якийсь час по тому зателефонував мій друг Павло з Броварів. Розповів, що у них уже танки. Він сказав мені: "Спускайся з другого поверху, бо як вимкнуть світло, хто тобі потім допоможе?" – згадує перші години страшного дня Олександр.

Художник перебував на дачі в Київській області, коли почалася війна

Страху не було, найперше, про що подумав художник, – порятунок друга. І запропонував йому місце в своєму будинку. Однак виїхати з Броварів було вже складно.

"Ми з дружиною перемістили спальню на перший поверх і два дні жили практично в нормальних умовах. Однак уже на третій день фронт підійшов до нас упритул. Коли росіяни зайшли до селища, тривали масовані обстріли з важкої артилерії, в будинку зникло світло й ми змушені були ховатися як уміли. Дружина спускалася в підвал, а я не міг – ховався під бетонними сходами за двома капітальними стінами", – згадує він.

Художник облаштував сховище на першому поверсі будинку

Будинок Олександр звів майже власноруч, без прораба. Тому знав, де було найбезпечніше місце, й навіть заспокоював дружину, щоб та не хвилювалася. Мовляв, 27 сантиметрів армованого бетону в перекриттях захистять від будь-якої небезпеки. Чи вірив сам художник у власні слова – питання риторичне, однак його місія була – бути опорою для коханої жінки.

Перші росіяни були адекватними. Майже нікого не вбивали…

Російські військові, котрі першими зайшли до села, намагалися вести себе більш-менш нормально.

"Про звірства люди не розповідали. Майже нікого вони не вбивали й не чіпали. Але точно знаю, що розстріляли односельчанина, котрий просто подивився на них з-за паркану. Розмістилися вони в полі за нашим будинком. Навіть по хатах не ходили. Однак через старосту села, котрій довелося ховатися від росіян, переказали населенню не виходити надвір. Ймовірно, щоб запобігти інформуванню наших військових".

Перша жахлива подія в селі сталася, коли почався обстріл "Градами". До села звичайною автівкою приїхав місцевий хлопець. Він хотів вивезти свою дівчину в безпечне місце. Однак рятівником стати не судилося.

"Якраз навпроти нашого двору його машину посікло осколками й він отримав страшні поранення. Люди поклали його на якусь ряднину й віднесли до хати його батьків. За декілька годин його не стало. Ось у цей момент прийшло страшне усвідомлення: навіть якщо щось станеться – ніхто нас не рятуватиме. Не приїдуть ані швидка, ані пожежні, ані поліція…"

Ліки від собачої недуги

Весь цей час у будинку разом із подружжям перебувала чотирилапа подруга – кане-корсо Аїда. Чарівна й лагідна собака мала тяжкі вади здоров'я. Вона страждала на епілепсію.

"До війни ми знали, що можемо допомогти їй зменшити кількість нападів – давали фенобарбітал. Цих ліків тварині потрібно було досить багато – 21 таблетка на добу. І наші запаси стрімко вичерпувалися, а аптеки не працювали. Тоді ми вирішили зменшити дозу..."

Аїді не вистачало барбітуратів, котрі допомагали їй раніше, і собака знову почала страждати від нападів епілепсії.

Тим часом село облетіла звістка про перший "зелений коридор".

"Ми розуміли, що залишатися тут надовго дуже ризиковано. Почали збирати речі, та доки пакувалися, коридор уже закрили. Тож вирішили залишитися й так прожили під окупацією 12 днів".

Щоб не псувалося м'ясо, щодня кип'ятили кастрюлю

Коли під час чергового обстрілу пошкодило газову трубу, зникло опалення й можливість у цивілізований спосіб готувати їжу.

"Звісно, без світла в нас почали псуватися продукти, а без газу ми не могли б нормально готувати, якби не комин. Тому ми взяли велику каструлю, скинули в неї все м’ясо, що було в хаті і для нас, і для собаки, і зварили. Потім, щоб воно не псувалося, щодня кипятили ту кастрюлю. Завдяки тому, що ми мали змогу розпалити багаття в домі, ми не боялися потрапити під обстріл, бо не виходили назовні. Крім того, це допомагало підтримувати будинок у теплі, бо на вулиці було досить зимно", – згадує Олександр.

До війни ми з сусідами лише віталися. І ось – вони діляться з нами їжею

Запаси круп на дачі були постійно. Тож до каші додавали бульйон і так харчувалися. До того ж допомагали сусіди.

У селі зникли газ та світло, готували їжу на багатті

"Якось нам принесли домашні яйця. Розумієте, до війни ми взагалі не були знайомі з багатьма сусідами. Не знали, з ким жили поруч. І от – вони вже діляться з нами їжею (на цьому моменті розповіді художник робить паузу, бо спогади є надто емоційними. – Ред.). Ми, зі свого боку, віддали сусідам ліки. У їхньому будинку була лежача бабуся. Перелам шийки стегна. Нетранспортабельна…"

Під час одного з обстрілів снаряд влучив у будинок навпроти. "Гради" пошкодили ще кілька осель.

"Відтак у підвалі наших сусідів через паркан опинилося дуже багато людей. У них була грубка в підвалі, тому там ховалася навіть родина з двомісячним малюком. А ми нікого собі взяти не могли – підвал у нас був холодний".

Аїду поховали в парку

10 березня родина художника остаточно вирішила залишити село, бо ситуація ставала дедалі напруженішою, обстріли частішали й порятунку в разі влучання снарядів у будинок шукати було нізвідки. Національна асамблея інвалідів України на прохання сина Олександра Дорошенка знайшла для художника місце в пансіонаті в Нідерландах. Тож родина почала торувати шлях до порятунку.

"Ми виїхали десь пообіді. Цілою колоною. Перед дорогою дали собаці весь фенобарбітал, який залишився вдома, завантажили її в авто, я сів за кермо й рушив колоною автівок у бік Києва. Коли ми доїхали до першого українського блокпосту, зрозуміли, що врятувалися, це були сльози, адже дорога продемонструвала нам усі жахи та ризики. Ми бачили автівки, понівечені, постріляні. На кожній нашій машині були білі ганчірки, написи "ДІТИ". Ми зрозуміли: все це не було гарантією порятунку".

Олександр та Олена дісталися квартири сина в Києві, а жив він на західній околиці, що постійно прострілювалася росіянами. Дві ночі в порожній, заставленій протитанковими їжаками столиці дали усвідомлення ризиків. Було ухвалено рішення рушати далі.

"Наш друг Лібор із Чехії запросив нас до себе. Він наполягав на тому, щоб ми приїздили одразу, ще на початку бойових дій. Ми планували їхати до нього, а згодом – до Нідерландів, у пансіонат".

На жаль, собака Олександра не дочекалася порятунку й виїхати за кордон зі своїми господарями вже не змогла.

Із сім'єю весь час був хворий пес

"Ми бачили, що стан Аїди погіршувався. Вона, бідна, вже не розуміла, навіщо її виводять на вулицю, напади були жахливими, й собака пішла в засвіти. Наш сусід узявся допомогти з похованням. Бо ж дружина сама б не впоралась. Забрав Аїду і відніс її в парк, де раніше вона б гуляла… обіцяв нам по війні показати, де вона знайшла спокій".

Попрощавшись із чотирилапим другом, пара вирушила на Захід.

Після важкої дороги, діставшись чеського села Хрустовіте, де жив друг сім'ї, художник врешті зміг видихнути з полегшенням. Дружина й друзі знайшли для нього фарби та пензлі, й майстер почав малювати, втілюючи всі свої враження від пережитого на полотнах.

Виїхавши за кордон, Олександр почав малювати пейзажі

Олександр малював власні спогади й місцеві пейзажі. Одна з його робіт навіть прикрасила будівлю мерії містечка. А друг Лібор щоразу намагався викупити в нього картину. Так він хотів підтримати друга.

"Я, звісно, ні копійки в нього не брав. І на його скромність міг лише відповісти: "Можу собі дозволити робити добрим друзям подарунки".

У вас двері вибито, а на першому поверсі – снайпер

Оскільки в будинку Лібора знайшли прихисток іще семеро українців, Олександр Дорошенко вирішив трохи розвантажити його житло й переїхати замість голландського пансіонату до будинку своєї учениці в Гамбургу. Діставшись безпечного місця, він отримав повідомлення від сусідів, що в його затишному колись будинку оселились орки.

"У вас двері вибито, все там розтрощено. На першому поверсі снайпери сидять. Ваш будинок тепер – штаб росіян".

У будинку сім'ї жили окупанти

Коли окупанти зайшли до будинку, художник отримав повідомлення про те, що спрацювала сигналізація. Перше, що вони зробили, – розстріляли камери спостереження, котрі й без того не працювали за відсутності електрики. Звісно, дім було розграбовано й понівечено. Проте сам будинок урятувала чиста випадковість. Його просто не встигли обстріляти, бо одного ранку росіяни знялися з місця, залишили боєкомплект і втекли.

Російські військові порозкидали речі в будинку

"Наш дім був на околиці. Дуже зручно для військових розташований. Вони недарма його обрали. Гадаю, якби ми там залишилися, нас би ніхто не пошкодував. Просто вигнали б на вулицю", – ділиться думками Олександр.

"У кращому випадку…" – додає нишком його дружина.

Нині в Гамбурзі відбувається виставка робіт Олександра Дорошенка "Київ – Гамбург. Транзит крізь війну".