80-річчя Бабиного Яру. "На дітей куль не витрачали...": спогади тих, хто рятував євреїв

11 хвилин
59,3 т.
80-річчя Бабиного Яру. 'На дітей куль не витрачали...': спогади тих, хто рятував євреїв

Ця історія давно мала би стати книгою або фільмом, адже праведниця народів світу Софія Ярова, котра багато років очолювала українську асоціацію праведників, які рятували єврейське населення під час Голокосту, цього варта. Проживши 95 років, Софія Григорівна пішла від нас... 29 вересня 2020 року. У 79-ту річницю Бабиного Яру, не доживши до 80-ї рівно рік.

І сьогодні, 29 вересня 2021 року, у 80-ту річницю трагедії Бабиного Яру, де з 1941 по 1943 рік німецько-фашистські окупанти розстріляли, за різними підрахунками, від 70 до 200 тисяч людей, OBOZREVATEL починає публікувати історії рятівників та врятованих.

"Мама дуже хотіла побачити, що ж за музей у Бабиному Яру створять, наполегливо намагалася привернути увагу держави до праведників та їхніх дітей, які ще живі, – каже донька Софії Григорівни відома київська художниця і мистецтвознавиця Ганна Ярова. – Щоразу ходила на зустрічі з послами, мерами, чиновниками, писала листи... І навіть коли отримувала відмови – від мільярдерів, котрі не соромилися надіслати чергову відписку "немає коштів", – не опускала руки: інакше просто не могла".

Відео дня

П'ять років тому ми з Софією Яровою уперше зустрілися, і підсумком тієї зустрічі став майже тригодинний диктофонний запис: дуже докладно, намагаючись не пропустити жодної деталі, моя співрозмовниця згадувала все те, що їй та її родині довелося пережити в роки війни. І що судилося витримати сімом(!) людям, яких Софія Григорівна, її мама Єфросинія Бойко та брат Олександр рятували, ризикуючи власним життям.

OBOZREVATEL публікує фрагменти надиктованих спогадів.

"Дивись, нас відвезуть у Палестину! Там мене вилікують, і я буду як всі..."

– Коли сталася ця трагедія... Ви знаєте, Аню, слова "трагедія" тут замало – це звірство, пекло! У мене філологічна освіта, я вчителька української мови та літератури, багато років працювала директором 189-ї школи в Києві, але я не можу підібрати слово, яке описало б те, що відбувалося в Бабиному Яру: досі в голові не вкладається, як люди можуть зробити таке іншим людям... У 41-му році мені виповнилося 16. І я дуже добре пам'ятаю 29 вересня.

Юна Софія Ярова в роки окупації Києва.

Жили ми на Червоноармійській, 127, де зараз сквер Марії Заньковецької. І в нашому будинку мешкав із батьками хлопчина Сьома Бараш, студент. Він навчався у Харкові, поки дістався звідти до Києва, виявилося, що сім'я евакуювалася. На фронт його не взяли – через ДЦП. Ви собі не уявляєте, як він радів, побачивши це оголошення: "Всі жиди міста Києва і його околиць повинні з'явитися в понеділок 29 вересня..."! Казав: "Дивись, Соню, нас відвезуть у Палестину! Там мене вилікують, і я буду як всі...".

Те саме оголошення. І те, що було після...

Уже на підході до Бабиного Яру багатьом із тих, хто йшов у колоні і хто цю колону проводжав, стало зрозуміло, яка Палестина чекає попереду, та було занадто пізно: дуже небагатьом вдалося вирватися, виштовхнути або передати комусь дитину.

Свідком того, що відбувалося далі, був мій рідний дядько Петро Хоменко. Він воював, потрапив у полон, коли німці брали Київ, і разом з іншими військовополоненими був у концтаборі на Керосинній (нині вулиця Шолуденка). Того дня його і таких самих бідолах пригнали в Бабин Яр закопувати трупи. Навіть не трупи – тіла. Як мертвих, так і тих, хто падав у яму ще живими.

Дядько до кінця своїх днів не міг забути те, що бачив. Казав: "На маленьких дітей куль не витрачали. Мати не хотіла випускати з рук немовля, то німець вирвав його, як ганчір'яну ляльку, за ніжку розкрутив – і в яму жбурнув... Коли засипали яму землею, ця земля ходором ходила".

Наступного дня полонених знову повинні були гнати в Бабин Яр, але він не пішов – підібрав десь у таборі іржавий шматок консервної бляшанки і розпанахав собі ногу: "Нехай я тут від гангрени здохну, але в те пекло ви мене більш не поведете!". Крім звірства, яке він бачив, його вразило ще й те, що звідти, звідки стріляли, він почув нашу, українську, мову. Людина, яка пішла на фронт, щойно почалася війна (бо не уявляв, як можна не піти, коли ворог напав), не могла збагнути, як цього ворога можна підтримувати – бути поліцаєм, есесівцем, якщо ти українець.

Досі згадую сусіда Трохима, який, коли німці увійшли в місто, виходив зустрічати їх хлібом-сіллю на рушнику. А назавтра прибіг до нас додому, знавіснілий, рвав на собі волосся і кричав моїй мамі: "Бойчихо! Німець Маню зґвалтував!". Маня – це дочка...

І моя мама ходила з тим Трохимом у комендатуру – скаржитись на німця. Хоч сама була майже неписьменна, тому що з села, сирота, виросла в наймах, до неї завжди бігли по пораду, і вона нікому не відмовляла в допомозі. Потім це допомогло нам врятувати тата. Він теж воював, і теж, як дядько, опинився в концтаборі – на Дарниці. Коли пішли чутки, що українців відпускають, якщо принести довідку, що не комуніст і не єврей, під якою буде 10 підписів, ми кинулися ці підписи збирати, і сусід, який німців зустрічав, теж за тата підписався. Але ми, забравши батька з табору, все одно відправили його з Києва у село до родичів – від гріха подалі, щоб ніхто не доніс.

Софія Ярова з мамою Євросинією Бойко і сином, повоєнні роки.

Кажуть, у 30-ті роки мало не всі одне на одного доносили: я тоді маленька була, той період не пам'ятаю. Але в 40-ві знаходилися негідники, які здавали євреїв. І поліцаї ловили тих, хто дивом урятувався, й управдоми – в кожному дворі був поставлений німцями управдом, зобов'язаний доповідати, що і як.

"На сходах стоїть німець, курить. Управдомша йому гордо: "Я вам юде привела!"

Була в нас сусідка Соня Пікман. Чоловік у неї українець, червоноармієць, одразу пішов воювати. А вона з дітьми, п'ятирічною Нелею і чотирирічною Вірою, лишилася в Києві. Щось їй завадило в Бабин Яр піти – чи, може, без чоловіка не схотіла в ту Палестину, не знаю. Загалом, десь до січня 42-го вона жила у двірнички, та її прилаштувала в комірчині, і весь двір Соні з дівчатками допомагав: то борошна принесемо, то яєць, то яблук, що вдавалося дістати, тим і ділилися. Вийти, щоб речі якісь поміняти на їжу, вона не могла: схопили б.

І ось про цю Соню дізналася управдомша. Витягла її з дітьми на вулицю – і в комендатуру. Приходять (це Соня потім розповідала), а на сходах німець стоїть, курить. Управдомша йому гордо: "Я вам юде привела!". Відзвітувала. А він подивився на Соню нещасну, на дівчат... Дівчатка схожі були на батька: русяві, блакитноокі – звичайні слов'янські діти. І німець мовчки розвернув цю управдомшу до себе спиною та як дасть копняка під зад! Вона – носом у сніг... Потім іще раз поглянув на перелякану Соню і каже: "А ти, матка, век додому!". Та дітей за руки – і бігти! Ну а далеко ти втечеш, якщо не сьогодні, так завтра та гадина тебе знов у комендатуру відведе?

Уночі Соня ховалася в нас, і моя мама з тіткою Галею, дружиною дядька Петра, розробили план. "Значить, Галка у нас із дитбудинку, так? Завтра ти, Галко, Соня і я самі йдемо до коменданта. Скажемо, що Соня українка і в тому самому дитбудинку росла. Моя Софія в цей час буде сидіти з Нелею та Вірою. А ти, Сашку (це брат мій молодший), теж підеш до комендатури, прикинешся жебраком і сядеш милостиню просити. Якщо нас поведуть на розстріл – навіть не показуй, що нас знаєш, щодуху мчи додому! Беріть Сониних дівчат – і рятуйтеся, йдіть до родичів у Васильків, тільки не дорогами, щоб вас не побачили...".

Донька Софії Григорівни Ганна згадує: "Мама бабусі навіть заперечити не могла. Ніхто не падав у ноги, не стогнав: та куди ти йдеш, мамо, та що ж із нами буде?.. Була чітка установка: якщо треба рятувати людину – значить, є один варіант. Рятувати. І наступного дня вони цю справу провернули, розігравши для німців цілу виставу".

Дочка Софії Григорівни Ганна Ярова.
"Я не думала, Аню, що буде на моїй пам'яті ще війна. Я думала, людству тієї війни вистачило..."

– Мама і тітка Галина мало не клялися в комендатурі, що знають Соню Пікман з дитинства, – продовжувала Софія Ярова, – що прізвище їй дали в дитбудинку, а насправді вона українка. У кабінеті сидів поліцай, який усіх трьох знав як облуплених, але не промовив жодного слова, лише посміхався. Урешті-решт, усі прийшли додому, живі та неушкоджені. Соні дали довідку, з якою вона могла жити, не боячись, що її здадуть як єврейку.

А друга сім'я, за порятунок якої нам із мамою в меморіалі Яд Вашем (Єрусалим. – Ред.) присвоїли це звання – праведники народів світу, – це Липницькі. Вони жили на Горького (нині Антоновича) і були сусідами моєї подруги Галі Вайнтроп. Батько у неї був єврей, але її з мамою не чіпали: сестра Галі вийшла заміж за поліцая.

Спочатку у нас ховався Семен Липницький. Одну ніч – перед тим, як повернутися на фронт. Він був м'ясником до війни, його всі в окрузі знали. Мама моя сильно ризикувала, але дозволила йому в нас пересидіти, помитися, переодягнутися, їжі на дорогу дала... А Таня, дружина його, встигла евакуюватися – зі старшою донькою Майєю і маленьким Аліком. Та недалеко заїхала: десь у Росії чи Білорусі у таку ж м'ясорубку потрапила, ледве вирвалася і пішки побрела додому, в Київ. Коли прийшла – дізналася про розстріли і що євреям у місті не вижити. Якийсь час сиділа в сараї у своєму дворі, але довго ти з дітьми в сараї без їжі просидиш?

Прибігла до нас її сусідка Вайнтропиха: "Фросю, Соню! Танька руда, сусідка, повернулася! У неї з рідних нікого: сестру Лізу з дітьми в Яру вбили... Таньку ми переховуємо, але зять сказав, щоб духу її в нашому дворі не було, бо розстріляють усіх". Зрештою, опинилася Танька з дітьми вже в іншому сараї – у нашому. Але й у нас були сусіди, до яких німці вчащали...

Майя, тітки Тані дочка, розповідала мені потім:

"Алік маленький ще, не розуміє, пхикає, а мама бачить крізь щілину, що німці у дворі, і рота йому долонею затуляє. Я кажу: мамо, ти що робиш, братик задихнеться! А вона подивилася на мене повними сліз очима і сказала: зате хоч ти виживеш".

Зараз ми скаржимось, Аню, як нам важко. Так, непросто. Не найбільш благополучна країна. І грошей не вистачає то на те, то на це. І праведники, і їхні діти, якими ці праведники ризикували, дуже бідно живуть, майже жебракують. Щороку випрошую для них у наших олігархів то по 200, то по 100 гривень. А тим, напевно, ще гірше: у тих ніколи грошей нема... Але такого жаху, як тоді, коли мати готова була пожертвувати одним із дітей, щоб хоча б інший жив...

Мер Києва Віталій Кличко на останньому дні народження Софії Григорівни.

Я завжди, розповідаючи про це, плачу. Дочка говорить: мамо, досить із тебе вже цих журналістів, тільки нерви собі мотаєш, а нам потім тебе до тями приводити. Але розповідати треба, доки жива. Хоча б для того, щоб це ніколи не повторилося. Я не думала, Аню, що буде на моїй пам'яті ще війна. Я думала, людству тієї війни вистачило...

Семен Липницький з фронту не прийшов: загинув у 44-му. Таня і діти війну пережили і знову повернулись у свою квартиру. Ми їх відвели в село – второваним уже шляхом, і там вони ховалися. Там було все-таки легше, в тому числі з продуктами.

"Можете мені не вірити, але самогонка врятувала нас від розстрілу"

Хтось питав: невже на вас ніхто не доніс? Ну, раз ми вижили, значить, ні. І в цьому теж заслуга моєї мами. Вона вміла виживати, як уміють тільки сироти. Знаходила спільну мову з поліцаями, щоб нас попереджали про облави, намагалася бути в курсі всього і всім корисною: варила мило, якого тоді гостро не вистачало, гнала самогон... Можете мені не вірити, але самогонка врятувала нас від розстрілу – вже в 43-му. Ми порушили комендантську годину, нас схопили, ведуть убивати, а тут, через дорогу, п'яні голоси: "Шнапс! Де шнапс?". Мама як почула – стала кричати: "Пан, є шнапс! Є шнапс!". Конвоїр прикладом її лупить, а вона кричить: "Шнапс! Сюди, шнеле, пан!".

Виявляється, випити хотіли німецькі солдати, які щойно з фронту: це вже трохи інші німці були, не ті, які охороняли місто. Ну, вони щось там між собою лайнулися, один в одного автоматами потицяли, але конвоїри нас віддали, і мама винесла німцям дві сулії самогону. Ніколи не знаєш, що в житті знадобиться...

"Софія Григорівна була свідком і події, відомої як "матч смерті", – каже Анна Ярова. – Рідше згадувала про нього, ніж про Бабин Яр, але коли говорила, теж плакала. І дуже обурювалася, коли хтось переконував, що це міф радянської пропаганди".

Мені Софія Ярова теж розповідала про цей матч:

– Я була на стадіоні "Зеніт", на вулиці Керосинній, 9 серпня 42-го року. І нехай хто завгодно говорить, що німці нашим футболістам не погрожували і жодних умов не ставили, я вам скажу: всі, хто прийшов на матч, знали, що вигравати нашим не можна. Це був матч-реванш: хлопці вже виграли у німців з рахунком 5:1. Ті заспокоюватися не хотіли, тому й відбулася гра 9 серпня. І наші грали з усвідомленням того, що перемоги їм не пробачать.

Справу про "матч смерті" вели аж до 2005 року, наскільки я знаю, і закрили, оскільки зв'язку між результатами гри і тим, що деяких футболістів потім розстріляли, не знайшли. Крали, мовляв, з хлібозаводу, саботували, але не за гру... Насправді того дня наші футболісти зробили справжній подвиг. На стадіон прийшли принижені, ображені, розтоптані люди – фактично раби. Із тягарем страшних втрат. Ніхто не знав, коли закінчиться війна і як закінчиться. А вони не побоялися перемогти – вдруге. Це був проблиск життя посеред суцільної темряви! Це була наша надія...

За словами дочки Софії Григорівни Ганни Ярової, надія – те почуття, що не залишало її маму до останнього дня. І саме надія на те, що якась з українських влад усе-таки згадає про тих, хто визнаний праведниками народів світу і праведниками Бабиного Яру, спонукала її стукати в усі двері.

Праведниця народів світу Софія Ярова в останній рік життя.

"Маму знали всі київські мери, Кличко в неї у гостях був, – згадує Ганна Ярова. – І до Зеленського вона пробилася, щоправда, коли в неї вже були вже серйозні проблеми зі здоров'ям. Пам'ятаю, що 4 жовтня 2019 року записала її до лікаря: треба було воду з легенів відкачати. Їхати з мамою мав Артем, мій син. А я була в Дюсельдорфі – возила картини на виставку. Телефоную, щоб дізнатися, як справи, а Артем: "Мамо, а ми не в лікарні" – і фото мені шле... Із Зеленським. Ну, думаю, дає наша бабуся країні вугілля! Як виявилося, потрапити до президента мамі допомогла Юля Голденберг, вона керує фондом "Заради тебе" і дуже допомагає праведникам.

Мама дуже вболівала за Володимира Зеленського і дуже хотіла його побачити. Артем каже: заходить президент, а наша Софія Григорівна, вчителька з величезним стажем, як кинеться до нього! "Сонечко! Хлопчику мій! Ви не уявляєте, як багато мені треба вам сказати...". Син ледь під стіл не заліз! (Посміхається). Президент, щоправда, дуже уважно й душевно до мами поставився, вона йому хвилин 40 про проблеми праведників розповідала, він слухав... Зате в Артема за спиною не переставали шикати якісь люди – співробітники апарату, чи що. "Що це за божевільна стара? Де її взяли? Приберіть! Президент зайнятий, у президента справи...". Звісно, мамі ми про це не сказали: врешті-решт, не він же так себе поводив...

Праведниця народів світу Софія Ярова, благодійниця Юлія Голденберг, президент України Володимир Зеленський та перша леді Олена Зеленська зустрічалися восени 20219 року.

Надії, що мамі вдасться видряпатися з хвороби, було вже небагато: все-таки вік. Але позбавляти її надії на те, що проблеми, якими вона займалася все життя, будуть вирішені, теж не хотілося. Вона, бачите, і пішла 29-го вересня. Ніби хотіла ще раз нагадати саме про цю дату...

OBOZREVATEL продовжить публікувати історії рятівників і врятованих із Бабиного Яру.

Як повідомляв OBOZREVATEL, до 80-ї річниці трагедії Бабиного Яру у 15 тисячах українських шкіл відбудеться Національний урок пам'яті.