УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС
Ольга Ярхо
Ольга Ярхо
психологиня, медіаторка 

Блог | Страх невдячності: чому деякі люди бояться, що їхня допомога буде сприйнята як недостатня

Страх невдячності: чому деякі люди бояться, що їхня допомога буде сприйнята як недостатня

У нашому суспільстві, особливо в часи випробувань, благодійність і волонтерство стають чи не головними рушіями добрих змін. Тисячі небайдужих громадян щодня жертвують свій час, кошти, зусилля, аби підтримати тих, хто потребує допомоги. І це, безперечно, неоціненний прояв людяності та співпричетності.

Та попри загальне захоплення благодійниками, далеко не всі наважуються долучитися до їхніх лав. І причини цього не завжди очевидні. Крім браку часу чи ресурсів, іноді людей зупиняє страх, що їхній внесок виявиться недостатнім, що їх сприймуть як скупих чи байдужих. Цей ірраціональний, але такий по-людськи зрозумілий страх невдячності може стати справжньою перепоною на шляху до доброчинності.

Спробуймо розібратися, звідки ж береться цей страх і як його подолати. Насамперед, варто зазначити, що тут часто спрацьовує наша схильність до порівнянь. Ми бачимо когось, хто жертвує на благодійність шалені суми або ж віддає волонтерству весь свій час – і на цьому тлі наш скромний внесок здається таким мізерним, ледь не ганебним. Замість того, аби цінувати власне бажання допомогти, ми принижуємо себе за "недостатність" цієї допомоги.

Цікаво, що такі порівняння й самоїдство більш характерні для людей соціально активних, амбітних, орієнтованих на успіх. Їхні високі вимоги до себе парадоксальним чином обертаються невпевненістю, страхом не відповідати власним же стандартам. "Якщо я не готовий віддавати на доброчинність половину свого заробітку і весь вільний час – то чи маю взагалі право називатися благодійником?" – так міркують ці вічні максималісти.

Та насправді за таким перфекціонізмом часто криється елементарний страх оцінки. Адже визнати, що ти допомагаєш хоч трохи – це автоматично наражати себе на певні очікування і можливу критику. Набагато безпечніше взагалі триматися осторонь, не висовуватись. Нікому ж не спаде на думку дорікати тобі за пасивність – це нібито норма. А от долучитися, хай і по силі своїх можливостей – це привернути до себе додаткову увагу, а раптом вона буде неприхильною?

До того ж, не варто скидати з рахунків і такий фактор, як травматичний досвід. Якщо в минулому людина стикалася з невдячністю чи навіть осудом за свої добрі вчинки – цілком природно, що тепер вона побоюється повторення тієї ж ситуації. "Навіщо я буду щось робити, якщо цього все одно ніхто не оцінить?" – так може міркувати людина, в якої благі пориви раз у раз наштовхувалися на критику чи нерозуміння.

Особливо вразливі до цього страху невдячності люди з розмитими особистими кордонами. Ті, хто звик підлаштовуватися під чужі очікування, боятися конфліктів, ставити інтереси інших вище за свої власні. Для них навіть думка про те, що їхніми зусиллями хтось може бути незадоволений – як ножом по серцю. Тож вони воліють уникати будь-яких ситуацій, де є бодай мінімальний ризик отримати негативний фідбек.

Але чи можна якось перебороти цей страх, вирватися з пастки вічного самоприниження та очікування невдячності? Так, можна! І найперший крок на цьому шляху – це усвідомлення. Треба чесно зізнатися собі: "Я маю страх, що моя допомога може бути сприйнята як недостатня". Вже сама ця констатація, винесення страху зі сфери несвідомого – це початок звільнення.

Далі варто задатися простим, але таким важливим питанням: а що для мене означає "достатня" допомога? Які мої внутрішні критерії "правильного" волонтерства? І чи не занадто я завищую планку, орієнтуючись на якісь недосяжні ідеали? Часто вже просто від усвідомлення ірраціональності своїх страхів людині стає легше. Виявляється, ніхто насправді не вимагає від неї жертвувати всім і одразу – більшість цих вимог існує лише в її власній голові.

Також можу порадити боротися з негативними прогнозами конкретними фактами. Замість того, щоби уявляти, як хтось оцінить ваш внесок – поспілкуйтеся з реальними благодійниками, почитайте відгуки від тих, кому вони допомагають. Швидше за все ви побачите, що люди щиро вдячні за будь-яку допомогу, що ніхто не зважує її на якихось уявних терезах. Адже коли йдеться про добро – кількість справді не має значення, важлива лише щирість наміру.

Інша важлива практика на шляху до подолання страху невдячності – це розвиток самоспівчуття. Спробуйте ставитися до себе з більшою теплотою та розумінням. Ви робите те, що можете – і це чудово. Ніхто не має права вас засуджувати, а якщо й знайдеться хтось надміру критичний – то це його проблеми, а не ваші. Ви ж просто робіть свою справу і знайте – навіть найменший прояв доброти робить цей світ кращим.

І нарешті – фокусуйтесь на самому процесі творення добра, а не на оцінках. Допомагайте не заради похвали чи визнання, а тому що вам це справді важливо. Пам'ятайте, що найбільша нагорода для благодійника – це усмішки тих, кому він допоміг, відчуття причетності до змін. Все інше – думки, судження, чиїсь невдоволення – це просто білий шум, не вартий вашої уваги.

Повірте, світ не такий вже й суворий до своїх доброчинців. Якщо ви допомагаєте від щирого серця – люди це відчувають. І навіть якщо знайдеться хтось, кому цього буде "замало" – не беріть це близько до серця. Ви ж не можете догодити геть усім. Та це й не потрібно – адже найголовніший суддя для благодійника це його власна совість. І якщо вона спокійна – значить ви все робите правильно.

Тож не бійтеся ділитися своїм теплом зі світом. Навіть якщо часом здається, що цього тепла замало – повірте, для когось воно може стати останнім промінчиком надії. Не принижуйте свою доброту, не ставте її на службу чужим очікуванням. Просто будьте собою – і цього буде більш ніж достатньо.

І хай весь наш волонтерський рух базується на цьому принципі достатності та вдячності. Адже ми всі – від мультимільйонера, який віддає на благодійність левову частку статків, до пенсіонера, який приніс до центру допомоги домашні консервації – рівноцінно потрібні та важливі. Бо ми не змагаємось у доброті, а просто несемо її у світ. Хто скільки може і як уміє.

І знаєте, що найдивовижніше? Коли ми нарешті приймаємо свій внесок як "достатній" – він починає зростати. Виявляється, що ми здатні на більше, ніж самі про себе думали. Що наші ресурси – не стала константа, а величина, яка збільшується пропорційно до нашої довіри й безстрашності.

Тож довіряймо своєму серцю. Долучаймося, навіть якщо здається, що наша частка – крапля в морі. Адже насправді кожна крапля – це океан змін, це цілий всесвіт турботи та співпричетності.

І нехай нас веде не страх чужої невдячності, а власне відчуття правильності та потрібності того, що ми робимо. Решта – то справи другорядні. Головне – любити. І цієї любові завжди буде достатньо: і для інших, і для нас самих.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...