"Їх іще живими закопували": історія останньої жінки-свідка розстрілів у Бабиному Яру Раїси Майстренко

11 хвилин
80,9 т.
'Їх іще живими закопували': історія останньої жінки-свідка розстрілів у Бабиному Яру Раїси Майстренко

OBOZREVATEL публікує зібрані нашою кореспонденткою у різні роки свідчення врятованих із Бабиного Яру і тих, хто рятував інших, ризикуючи власним життям, коли в Києві масово знищували єврейське населення.

Із Раїсою Майстренко, якій було всього три роки, коли вона потрапила в пекло Бабиного Яру і дивом звідти вибралася, ми познайомилися кілька років тому. Аж до свого 80-річчя Раїса Вадимівна, відома в Києві хореографиня, керувала ансамблем танцю "Оболонь".

"Навчіться, будь ласка, рахувати людей"

Хотіла навідатися до Майстренко й цьогоріч, проте одразу в кількох організаціях, що безпосередньо займаються пам'яттю про Бабин Яр, сказали: "Що ви, її вже нема серед живих!". Хтось стверджував: мовляв, тих, що вибралися з Яру, у Києві взагалі не лишилося. Хтось посилався на... Вікіпедію: так ось же написано, що живий один-єдиний Михайло Сідько (його історія порятунку і від розстрілу, і з сирецького концтабору, де над дітьми ставили жахливі досліди, теж неймовірна, і ми обов'язково постараємося розповісти її нашим читачам), його ж навіть у Кнесеті нагороджували – як останнього врятованого...

Відео дня

На щастя, мені спало на думку подзвонити в ансамбль. І наступниця Раїси Майстренко, нинішня художня керівниця Анна Мінаєва, просто розгубилася: "Як? Господь з вами, жива Раїса Вадимівна! 5 жовтня біля будинку по вул. Саксаганського, 131, де вона мешкала у воєнні роки, встановлять пам'ятний камінь. Вона теж обіцяла бути". Так само здивувався син нашої героїні Олексій Майстренко: "Цікаво, чого всі так вирішили? Так, у мами не все гаразд зі здоров'ям, за нею потрібен догляд, багато що забувати стала... Але мама жива, а значить, є у Києві врятовані з Бабиного Яру. Навіть якщо комусь у нашій державі, може, й хочеться, щоб вони скоріше "закінчились"...

Раїса Вадимівна Майстренко та її юні вихованці.

По-дурному, ніяково й неприємно повідомляти людям про те, що їх давно "поховали". А тим, кому таке повідомляють, напевно, прикро це чути. Тому всіх тих, хто за службовим обов'язком зобов'язаний був знати (ну, хоч напередодні 80-річчя трагедії поцікавитися), скільки у нашій країні тих, що вижили в Бабиному Яру (щоб хоча б на урочистих заходах називати правильну цифру і в ізраїльський Кнесет передати коректні дані), хочу попросити про невелику послугу.

Навчіться, будь ласка, рахувати людей. У випадку з Бабиним Яром це набагато простіше, ніж лічити гроші.

До 80-ї річниці пам'яті за загиблими в Бабиному Яру OBOZREVATEL вже публікував спогади праведниці народів світу Софії Ярової і врятованого Василя Михайловського.

"Фашисти з автоматами гнали колону літніх чоловіків у самій білизні, побитих, закривавлених..."

"Мені було всього три роки, коли сталася ця трагедія, – згадувала Раїса Майстренко. – Жили ми тоді на Саксаганського, 131: я, мама, тато, старший братик Валик, дід Петро (татів батько) і його дружина, татова мачуха бабуся Таня. Батько мій – українець, Лимарев Вадим, а мама – єврейка Циля Ковкіна. Бабуся розповідала, що мамині батьки дуже противилися цьому шлюбу: не хотіли віддавати доньку за неєврея, та ще й з дитиною від першої дружини. Батькова перша дружина померла від сухот, коли їхньому синові Валику було всього кілька місяців... Але мама не послухала і за тата вийшла. З рідними вона спілкувалася, проте до нас вони не приходили – аж до того страшного дня, 29 вересня 1941 року.

Тоді до нашого будинку під'їхала підвода, навантажена припасами і якимись речами, і підійшла ціла процесія – весь мамин рід, людей 18–20: мій дід, Меєр Ковкін, вирішив із сім'єю їхати в Палестину... "Цилю, бери Раєчку, ти з нами".

Повіривши в обіцяну Палестину, люди цілими сім'ями йшли до Бабиного Яру.

Мама, звісно ж, бачила ці оголошення – про те, куди і коли прийти всім євреям Києва, – але дідусь Петро її відмовив: "Не ходи! Мало що станеться в дорозі?". Та коли приїхав її батько, мама не посміла його не послухатися, стала збиратися. Розлучати мене і братика вона навіть не думала: мовляв, якщо я і Рая в Палестину, то і Валик з нами.

"Не пущу! – ніби щось відчував дідусь Петя. – Циля – наша невістка, частина нашої родини, та ми собі в житті не пробачимо, якщо з нею і дітьми щось трапиться! Що ми синові скажемо?". Бабуся Таня голосила, просила нас не забирати. Урешті-решт, після довгих суперечок, старші вирішили: Циля та Рая їдуть у Палестину, а Валика до нас потім привезуть, коли ми там влаштуємося. Бабуся Таня пішла слідом за процесією – нас проводжати.

Народу було сила-силенна! Люди штовхали поперед себе якісь тачки, тягли валізи і вузли, котили коляски, людей похилого віку, які не могли йти самі, несли на ковдрах...

Зараз кажуть, у євреїв була можливість евакуюватися і радянська влада їм мало не пропонувала це зробити, просто по домівках ходила. Не знаю. Бабуся моя такого не пам'ятала, щоб до мами моєї хтось приходив і попереджав її як єврейку і дружину червоноармійця. Якщо б люди знали, яке пекло на них чекає, хіба було б їх тоді так багато? Тільки в перші два дні розстріляли близько 36 тисяч! Чи вони не евакуювалися б, якщо б могли?..

Але тоді ніхто ні про що таке не думав. Ішли собі і йшли. Перша зупинка була біля стадіону "Старт" на Куренівці. Пам'ятаю, мені дуже хотілося їсти, і я крутилася біля якихось банок із варенням, великих, блискучих, із широкими шийками, обв'язаними білою тканиною. Дуже хотілося відкрити і спробувати, але сил було мало, сама не могла... І раптом якісь крики, плач, люди побігли вперед – дивитися, що відбувається. А там фашисти з автоматами гнали колону літніх чоловіків у самій білизні, побитих, закривавлених... Пізніше я питала у рідних: що то за білі дідусі? Виявилося, київські рабини. Перш ніж розстріляти в Яру, їх жорстоко катували, і вони вже точно знали: жодна Палестина нам не світить.

До одного з рабинів із натовпу кинулася молода жінка: "Батьку! Батьку!" – її почали відтягувати, хапати за руки, за волосся, бити... "Та що ж ви за нелюди! – обурилася моя баба Таня. – Може, вони бачаться востаннє?". Потім наша колона знову рушила з місця, і вже ближче до Яру, біля єврейського кладовища, з'явилися німці з величезними вівчарками і протитанкові їжаки, почулися дивні й страшні звуки – ніби черга кулеметна... Баба Таня схопила мене на руки, пригорнула до себе і більше не відпускала, навіть мама не змогла мене у неї забрати.

"Бабуся, неосвічена, але дуже мудра жінка, зрозуміла, що робити – витягла паспорт і почала ним хреститися, примовляючи: "Дивіться, я руська! Русь-ка!"

Так ми підійшли до місця, де розлучали сім'ї: чоловіків штовхали в один бік, жінок і дітей тягли в інший. Тут уже моя бабуся, неосвічена, але дуже мудра жінка, зрозуміла, що робити – витягла паспорт і почала ним хреститися, примовляючи: "Дивіться, я руська! Русь-ка!". Це помітив поліцай, підбіг, збив її прикладом на землю: "Ану цить! Тут усі жиди!". Удар був такої сили, що розбив бабусі плече. Якби влучив мені в голову, розтрощив би точно.

Підійшов німець, кивнув на нас: "Юде?". Поліцай, правда, плечима знизав: "Каже, шо руська". Німець підняв бабусю за комір і з колони викинув. Увесь цей час я висіла у неї на шиї, мами поруч уже не було...

Очманівши від болю й страху, баба Таня побігла в натовп – і люди розступалися, даючи дорогу. Ніхто не зупинив, і ніхто за нами не гнався. Ув'язалася тільки якась дівчинка років 13-ти. Куди бігти, бабуся не розуміла: вона не киянка, з Чернігова, місцевість знала погано. Ми сховалися на кладовищі серед могил, і баба Таня, обіймаючи мене і ту чужу дівчинку, зі сльозами на очах примовляла: "Тихо-тихо-тихо, тихо-тихо-тихо...".

Так ми просиділи до сутінків, щоб ніхто, не дай Бог, не помітив і не загнав знову у те страшне місце, а потім почали шукати дорогу додому. Незабаром дівчинка сказала, що знає, де живуть її рідні, і пішла, а баба Таня зі мною на руках попленталась додому.

За її словами, три доби вона була змушена сидіти у дворі: мене не можна було занести в будинок. Як тільки ми переступали поріг, я починала дико кричати і плакати. "Мабуть, у цей час помирала наша Циля, – згадувала бабуся. – Їх же, нещасних, недобитими, живими закопували...".

З того дня, як моя нерідна баба Таня винесла мене з пекла, почалося моє друге життя. "Дивись, Рає, – сказали бабуся з дідусем. – Назавжди забудь, де ти була і що бачила. Забудь слово "юде", ти ніколи його не чула! Не дай тобі Бог десь сказати, що твоя мама єврейка!". І у мене вже тоді з'явилася ця думка: євреєм бути небезпечно. На щастя, нас ніхто не здав. Сусіди знали національність моєї мами, але навіть не думали віддавати дитину на вірну смерть. А двірник Петро Іванович узагалі всіх рятував, попереджав про облави – і ми втрьох ховалися в підвалі: я, психічнохворий дід Яким (він дивом урятувався від розстрілу, прийшов до рідних помитися, а в той час хворих із Павлівки німці знищили) і руда голубка. Німці боялися голубиної пошти і забороняли тримати голубів, де бачили – одразу стріляли або бошки скручували. Але ми з Валиком нашу гулечку берегли, як зіницю ока.

Бабуся Таня, яка врятувала Раю, і дідусь Петро Лимареви.
"Старші переконали, що необхідність ховатися – це така гра!"

У це важко повірити, але навіть у той страшний час я була життєрадісною дитиною. Мене старші переконали, що необхідність ховатися – це така гра: ану, Рає, сховайся так, щоб жоден дурний німець не знайшов! І я сиділа тихо, як миша, в підвалі – за купою битої цегли і скла. Боялась лише одного – щоб дід Яким не закричав. Німці у підвал не заходили – зазвичай або гранату кинуть, або пару черг у темряву... І нас жодного разу не знайшли, так добре я навчилась ховатися! Але досі пам'ятаю начищені до блиску німецькі чоботи на сходах, дуло автомата і яскраві спалахи...

А ще пам'ятаю страшний голод. Хоч у нас удома всі працювали, щоб ми з братом могли вижити. Дід Петро клав печі – він був найкращий у Києві пічник, до війни його в Маріїнський палац звали грубку ремонтувати. Баба Таня ходила по селах міняти якісь речі на борошно, яйця... Правда, німці могли підстерегти і все відібрати, тому вона то лісом, то полем ішла, аби не бути поміченою. Іноді такі вилазки тривали добу-дві. А сестра її, баба Фрося, яка теж із нами жила, шила і латала людям одяг.

Знаєте, Аню, який день я запам'ятала як найщасливіший? Німці підірвали хлібозавод, і вулицями міста текло тісто! Люди вибігали з мисками, каструлями, щоб цього тіста, хоч навпіл із землею, але набрати, а у баби Фросі, як на зло, під рукою нічого не виявилося, і до будинку далеко: що ти будеш робити? Але вона спритна: зняла з себе трико, зав'язала штанини – і давай в трико тісто збирати! Притягла цілий "мішок", напекла нам з братом коржиків... Здавалося, нічого смачнішого я не їла.

Під кінець окупації я вже навіть у дитсадок ходила – в Залізничному районі. Ми втомилися боятися. Я була біленька, блакитноока, на єврейку не схожа, та й прізвище Лимарева не єврейське. Ось нас з братом і віддали в садок. Іноді німці, бачачи, як ми граємося, підходили і пригощали маковими цукерками. Ми цукерки брали: діти є діти.

Коли наша вулиця опинилася в забороненій зоні, ми перебралися на Солом'янку до бабусиних родичок. Ті тулилися в маленькій квартирці вчотирьох, але нас прийняли. Пам'ятаю, ідемо вночі, навіть ми, маленькі, знаємо, що за порушення комендантської години – розстріл, тому намагаємося йти якомога тихіше. Попереду баба Фрося тягне хворого діда Якима і заспокоює, щоб не кричав. Їй так-сяк допомагає Валик, який ховає за пазухою нашу голубку. Далі – дід Петя з візком, навантаженим нехитрим крамом, і баба Таня веде мене за руку...

Ну а потім і з того будинку німці нас погнали, бо хотіли мертве, порожнє місто залишити. Прийшов, пам'ятаю, офіцер, по-німецьки щось кричить, погрожує, кулаком по столу стукає... А перекладач перекладає зовсім інакше: "Щоб ви зараз же геть пішли! А в інші двері зайшли! З міста не йти, завтра тут будуть наші!" – і теж бах кулаком по столу! Офіцеру це сподобалося, він того хлопця навіть по плечу поплескав: ґут, ґут! Добре, мовляв, перекладаєш, усе правильно.

Ми зібралися, вийшли, але тільки не з міста рушили, а до себе додому, на Саксаганського. Приходимо – а там повна хата народу, сусіди теж повернулися. Двірник ізсередини ворота на великий замок замкнув і каже: "Щоб у жодному разі ніхто з двору носа не висунув, особливо діти!". На вулиці почалася стрілянина, вибухи, крики... Коли вранці все вляглося, він відчинив браму, і ми побачили тіла німців, звалені в купу, і радянський танк, з якого виліз танкіст.

"Мамо, як на Сталінку проїхати?" – запитав він у бабусі Тані, яка тримала мене на руках. А потім додав: "І можна мені... потримати дівчинку?".

"Тато був важко поранений під Сталінградом, довго лікувався в шпиталях і... одружився з медсестрою, котра його доглядала. Ще не знаючи, що мами нема серед живих"

Так скінчилася окупація Києва, але не війна. Усі воєнні роки дідусь і бабуся шукали і не могли знайти відповідь на питання: де ж наш тато? До 1945 року його вважали зниклим безвісти, ніхто не знав, чи живий він узагалі. Ми ходили в концтабір на Дарниці – крадькома давали полоненим їжу, бабуся намагалася щось дізнатися про Вадима Лимарева... На жаль, нічого.

І от після війни відкрилася правда. Тато був важко поранений під Сталінградом, довго лікувався в шпиталях і... одружився з медсестрою, котра його доглядала. Ще не знаючи, що моєї мами нема серед живих. Після війни він привіз дружину до Києва, але нас із братом у нову сім'ю не забрали. У них народилися троє своїх дітей, а ми так і лишилися з бабусею і дідусем...".

Загибла в Бабиному Яру Циля Ковкіна та її донька Раїса Майстренко.

Тетяну Іванівну Лимареву, котра врятувала маленьку Раю з Бабиного Яру, визнали праведницею народів світу. Не маючи своїх дітей, вона все життя присвятила вихованню нерідних онуків.

Після школи Раїса Лимарева вирішила стати фрезерувальницею – дізналася, що саме така професія була у мами Цилі. Та й допомагати сім'ї, заробляти якусь копійку, дуже хотіла. Однак справжньою мрією дівчини були танці, і вона записалася в самодіяльний ансамбль при БК "Більшовик". Керівник колективу, відомий балетмейстер Леонід Калінін, розгледів у худенькій, маленькій, легкій Раєчці талант, і вона стала займатися серйозно. Настільки, що класичного танцю навчалася у справжньої прими – видатної балерини Зінаїди Лур'є.

В ансамблі Рая зустріла свою долю: Валентин Майстренко теж займався танцями. І разом, уже як професійна пара, вони відпрацювали на сцені більш ніж 20 років, об'їздивши з гастролями всі радянські республіки. Виростили двох дітей, також творчих: син Олексій – каскадер та актор, донька Олена – майстер спорту з кінного спорту.

"Коли я був маленьким, – одного разу сказав Раїсі Вадимівні чоловік, – я бачив, як повз наш будинок ішов натовп людей – дорослі, діти... Потім дізнався: це були євреї, і йшли вони у Бабин Яр". "Можливо, у тому натовпі були я і моя мама", – зізналась Раїса Вадимівна.

Ставши художньою керівницею танцювального ансамблю "Оболонь", вона поставила танець, присвячений цій трагедії. "Він називається" Бабин Яр. Дитинство ", – пояснювала мені хореографиня, – а між собою ми називаємо його "Менора": діти на сцені стоять так, що утворюють семисвічник. Такий, як у Бабиному Яру, куди я щороку ходжу, щоб постояти й подумати – про маму і всіх тих родичів, яких у мене забрали...".

OBOZREVATEL продовжить збирати та публікувати історії врятованих і рятівників.