Ортопед Марк Ейдельман: коли бачу страждання дітей – це мене вбиває
Він ніколи не хотів бути лікарем і каже, що ненавидить медицину – але вже понад 30 років рятує приречених і знерухомлених через важкі травми або вроджені дефекти дітей. Він ріс у бідності і роками працював цілодобово, щоб забезпечити своїй сім'ї безбідне існування – але лише обширний інфаркт змусив його переосмислити власні пріоритети. Він дуже цінує комфорт у всьому – однак хоча б раз на рік їде з благодійною місією в Африку. Він є одним з найкращих дитячих ортопедів у світі – але досі продовжує вчитися, вважаючи, що завзятість, наполегливість і правильна мотивація творять дива там, де безсилий навіть вроджений дар.
Знайомтеся: професор Марк Ейдельман з Ізраїлю. Лікар, який робить усе, щоб якомога менше дітей у світі страждали.
За більш ніж три десятиліття лікарської практики через руки дитячого ортопеда Марка Ейдельмана пройшли сотні, якщо не тисячі дітей. І він, здається, в найдрібніших деталях пам'ятає історію кожного з них, а з багатьма – підтримує контакт через роки після операції.
"У мене було дуже багато пацієнтів з України. До пандемії до мене стабільно раз на три-чотири місяці приїздили з вашої країни. Тяжкі випадки. Наприклад, 11 років тому я оперував маленьку дівчинку з Києва з досить рідкісною патологією – у неї утворилися численні доброякісні пухлини в усіх суглобах. Це спричинило викривлення рук, ніг, всього іншого. І ця хвороба не тільки сковувала її рухи і заважала жити повноцінним життям, а й завдавала болю... Одна з пухлин входила в тазостегновий суглоб і вивертала голівку стегна назовні. Ми це виправили. Зробили їй дві операції Ганца, кожна з яких коштує 25 тисяч доларів. Далеко не всі можуть собі дозволити такі операції. А їхня висока вартість пояснюється не тільки складністю, але і підвищеною небезпекою: пацієнт під час її проведення може померти. Адже суть операції полягає в тому, що через розріз у паховій області всередину заводиться спеціальний інструмент, що дозволяє струмом впливати на утворення. Робиться це наосліп, високий ризик вдарити, наприклад, в аорту. І тоді пацієнт помре. А ти помреш разом з ним – від докорів сумління", – розповідає професор, показуючи фотографії понівеченого тільця дівчинки до операції.
Крім того, маленькій киянці провели й інші операції. Наприклад, випрямили викривлений гомілкостоп: для цього довелося розрубати кістку, виставити її в правильне положення і, прибравши пухлини, закрити росткову зону...
Марк Ейдельман зміг допомогти дитині. І зараз, через 11 років, у юній студентці, що вчиться у Швейцарії, навряд чи хтось впізнає дитину, яка практично не могла рухатися самостійно.
Операції на тазостегнових суглобах – так звані операції Ганца – в Ізраїлі, що славиться високорозвиненою медициною, роблять лише два фахівці. Один з них – Марк Ейдельман.
Нерідко українські діти звертаються до професора зі ще одним складним захворюванням – склеродермою. За цього захворювання шкіра припиняє "рости" разом з тілом, поступово сковуючи кінцівки: хворий просто не може згинати або розгинати суглоби через стягування шкіри, сухожиль, м'язів. Діти з таким діагнозом не можуть пересуватися самостійно і відчувають нестерпний біль. Але кілька годин в операційній доктора Ейдельмана та подальша реабілітація дозволяє їм знову почати ходити. Іноді – з дивовижною для таких складних випадків швидкістю.
Від деяких історій своїх маленьких пацієнтів, які розповідає професор, стає дещо моторошно.
"Дивіться, це Мишко, хлопчина з Казахстану. У нього був артрогрипоз. До трирічного віку він жив у дитбудинку. Ну як жив? – повільно помирав. Тому що ніхто не давав йому їсти. А сам він взяти не міг через хворобу. Що йому підкидали в тому дитбудинку – за тим він і жив... Коли Мишкові виповнилося три, його побачила його майбутня прийомна мама – жінка 52 років, у якої було 4 дорослих дітей. Вона кинула все і забрала хлопчину з дитбудинку... А потім він потрапив до мене. Ми його оперували 6 годин. І в 9 років Мишко зробив перші в своєму житті кроки", – згадує Марк.
Практично буденними для завідувача дитячого ортопедичного відділення в дитячому госпіталі "Меєр" медичного центру "Рамбам" у Хайфі Марка Ейдельмана стали операції діток із вродженою клишоногістю – більшість малюків, які потрапляють на його операційний стіл із такою проблемою, – двох-трьох днів від народження. Та й люди з кінцівками різної довжини також частенько звертаються саме до Ейдельмана. І не випадково: професор є загальновизнаним фахівцем у сфері дитячої ортопедії, зокрема – в корекції деформацій і подовженні кінцівок. До того ж саме в клініці, де він працює, вперше у світі була проведена операція з використанням гексаподної системи. І робив її якраз Марк Ейдельман. Тому він без зайвої скромності констатує: в цій сфері він входить до світового топу фахівців, що володіють найбільшим досвідом.
"Унікальна методика – гексаподна система – по суті, є вдосконаленою методикою Ілізарова. З тією лише відмінністю, що для роботи з апаратом Ілізарова ти мусиш багато років вчитися, щоб відчути і вивчити всі тонкощі, зокрема під час виготовлення шарнірів... А гексапод, грубо кажучи, це два кільця, 6 палиць між ними, комп'ютерна програма і людина, яка вводить в цю програму дані для розрахунку. Перевага гексаподу – в тому, що будь-яка людина може навчитися працювати з ним дуже швидко і робити як майстер найскладніші речі. З апаратом Ілізарова (без сумніву, чудовим) це не вийде", – пояснює Ейдельман.
У телефоні у професора – сотні фотографій його маленьких пацієнтів – до і після операції. З усіх куточків світу йому надсилають відео, де прикуті раніше до ліжка або візочка малюки роблять свої перші обережні самостійні крочки. І пишуть зворушливі листи-подяки.
"Привіт, лікарю Ейдельмане. Я – одна з тих, кого ти вилікував, прооперував у 2004 році. Ти мене, напевно, не пам'ятаєш, але я тебе ніколи не забуду"... Це пише дівчина, у якої через ниркову недостатність почалися серйозні проблеми з ногами. Нам вдалося їй допомогти. Зараз їй 32. І зараз вона виглядає ось так", – показує фотографії професор.
І додає: "А ось цей малюнок мені прислав ще один мій пацієнт, хлопчина з Лондона. У нього був сlub-foot (вроджена клишоногість), я оперував його.
На цьому малюнку, де він перерахував усе, що любить, я перебуваю вище від морозива, але нижче від його собаки. І знаєте, коли 6-річний хлопець ставить мене вище від морозива – я пишаюся цим", – посміхається Марк.
Лікар... з упертості
Мало хто з тих, кому допоміг професор, знає: лікаря Марка Ейдельмана ніколи б не було, якби не його мама. Професор зізнається: ніколи не хотів ставати лікарем, ненавидів медицину і марив кар'єрою журналіста.
"Я в дитинстві дуже багато читав. "Ковтав" по три книги на день – найрізноманітніші. Ніколи не хотів бути лікарем – мріяв стати новим Еренбургом, марив журналістикою. Мене мама била, по-справжньому – щоб я віддав документи в медінститут. Але у мене такий характер, що змусити щось зробити або залякати мене неможливо. І мама – дуже розумна жінка, – зрештою пішла іншим шляхом: вона підсунула мені книгу дитячого хірурга Станіслава Долецького "Думки в дорозі". У мене є обидва видання цієї книги, перше і друге. Дуже цікава книга насправді. І в ній Долецький написав те, що в результаті примирило мене з медициною. Він написав, що медицина – це та сфера, де знайти свою нішу може людина з будь-яким характером. Якщо ти ненавидиш людей – ти можеш стати патологоанатомом. Або рентгенологом. Якщо ти рукатий – можеш стати хірургом. Вдумливий – іди в терапевти. І я вирішив: біс із ним!" – згадує Марк Ейдельман.
А далі мати відвезла молодого абітурієнта до Самарканда, за 600 км від його рідної Бухари. Дала трохи грошей. Оплатила два місяці оренди квартири. І показала, де розташований Самаркандський медичний університет, зі словами: "Онде інститут, йди і здай документи".
Ейдельман розповідає: школу він закінчив із золотою медаллю. Але вступити до медінституту в Самарканді на той час для єврейського хлопчика без грошей було практично нереально. Це був виклик, який для впертого юнака став найпотужнішою мотивацією... У результаті екзаменатори на вступних іспитах вліпили йому три трійки і четвірку з хімії ("просто тому, що цей предмет я знав краще від екзаменатора", – сміється Марк), але золота медаль зіграла свою роль – і молодий Ейдельман став студентом лікувального факультету.
"Вчитися я не любив. Медицину ненавидів. У студентські роки я керував університетським драмтеатром. Ось це була справжня любов, а не медицина. Але виш закінчив із червоним дипломом. У мене було дві четвірки – з фізики і з анатомії. Все інше я склав на відмінно – тільки тому, що мені було соромно. І крім того, мені потрібна була підвищена стипендія – тоді відмінникам платили не по 40 рублів, а по 50. Моя мама-вчителька заробляла дуже мало – і ці десять рублів нам були дуже потрібні... Потім я вирішив стати хірургом. І знаєте чому? Начитався книг. У мене перед очима стояла картинка: ти виходиш з операційної, береш сигарету, запалюєш і кажеш: все пройшло чудово! І йдеш... Так я в 17 років навчився палити. Пам'ятаю, брав пачку, курив, мене нудило – але я продовжував це робити, поки не перестало нудити", – розповідає Марк.
Завзятість, упертість і мотивація – заробити грошей, щоб ніколи більше ні в чому собі не відмовляти, – в результаті і зробили з Марка Ейдельмана того, ким він є зараз. Свого часу, вже перебравшись до Ізраїлю, він без роздумів вирушив до Балтимора (США), куди його запросили вчитися у двох світил хірургії – Дрора Пейлі і Джона Айзенберга. Поїхав практично без грошей, витрачав на себе півтора долара на день – і вчився, вчився, вчився, затримуючись в операційних до півночі.
А далі була титанічна робота. Марк згадує: хапався за будь-яку роботу, записувався на максимальну кількість чергувань, працював у страховій медицині, відмовляючи собі у всьому, включно зі здоровим повноцінним сном і особистим життям. Тоді, каже Ейдельман, йому здавалося, що найголовніше в житті – це гроші.
"Зараз за рік я заробляю близько мільйона доларів – "брудними". Можу дозволити собі що завгодно. У мене багато машин, три будинки. Я все можу. Але у всього є ціна. Я себе загнав. До 40 років я не бачив своєї сім'ї. До 35 років майже не спав – бо весь час чергував. І в 41 рік у мене був обширний інфаркт з трьома стентами... Це може прозвучати дивно, але він мене врятував. Змусив поглянути на своє життя під іншим кутом. Зрозуміти, що дійсно важливо в житті. Я раптом усвідомив, що у мене всі ці роки не було часу на дружину, на дітей. Я не бачив, як вони ростуть. І це не можна замінити жодними грошима. Зараз у мене троє онуків – і я змушую себе бути їм хорошим дідом. Старшого я навчив грати в шахи. Зараз йому 8 – і він у мене виграє. Хоча я – кандидат у майстри спорту з шахів", – посміхається професор.
"Якщо вони це роблять – то і я мушу"
Марк Ейдельман досі дуже цінує комфорт. І готовий за нього платити. Під час подорожей світом він зупиняється лише в 5-зіркових готелях. Виняток становлять лише його поїздки в Африку разом з колегами-лікарями. Про реальну свою мотивацію, яка змушує його раз по раз їздити в місії, що не приносять йому нічого, окрім дискомфорту, Ейдельман говорить чесно – і без краплі пафосу.
"Я не люблю Африку. Люди там живуть у жахливих умовах. Там страшенний бруд і злигодні. А я люблю комфорт, і достатньо заробляю, щоб його оплачувати. Там нічого цього немає. Але я їду туди не сам – я їду туди з людьми, яких івритом називають "цадиками" (праведники. – Ред.). У мене є друг з Каліфорнії – найкращий хірург у світі, Скотт Нельсон. Він – з тих лікарів, які дійсно можуть заробляти по 10 млн доларів на рік. Але він все кинув, забрав сім'ю і виїхав у Домініканську Республіку, де був єдиним дитячим ортопедом і спінальним хірургом на 15 млн населення. Отримував по 5 тисяч доларів від Церкви Адвентистів Сьомого Дня – для сім'ї там це не дуже великі гроші. Якщо йому вдавалося поспати раз у два дні – це було добре", – розповідає Ейдельман.
Нельсон, згадує Марк, був першим лікарем, який допомагав жителям Гаїті після руйнівного землетрусу в 2010 році – не отримуючи за це жодного цента, навпаки – витративши всі свої заощадження на ліки для постраждалих людей. В результаті він залишився там жити.
"Там страшно ходити навіть. Фекалії і сеча просто по вулицях течуть. Я був у Скотта 7 днів – і це були найстрашніші дні в моєму житті. Ми, 11 лікарів, тулилися там в невеликій кімнатці, і кожного разу я лягав спати з думкою, що готовий пішки дійти до Маямі, аби втекти з цього місця", – говорить професор.
Але ситуації, коли успішні медики, які давно реалізувалися у житті і професії, не спали ночами, щоб проводити складні операції місцевим жителям не через гроші, а з любові до людей, змушують Марка Ейдельмана повертатися до країн третього світу знову і знову.
"Ти просто думаєш: якщо є такі люди – може, ти не зовсім фраєр?.. Я їду до Африки лише через цих людей. Щоб бути з ними. Я це ненавиджу. Все це середовище мені огидне. Але я знаю, що це потрібно робити. Що якщо вони це роблять – то і я мушу, – говорить Марк.
Ігор. Геній, закутий у понівеченому тілі
Марк Ейдельман говорить: найскладнішими випадками в його практиці були дітки з дитячим церебральним паралічем. Із властивою йому прямотою професор визнає, що довгий час навіть не бачив особливого сенсу в тому, щоб намагатися таким дітям допомогти – особливо враховуючи, що навіть сьогодні медицина практично безсила в цьому випадку. Все змінила зустріч з маленьким хлопчиком з України – Ігорем Корсунським.
Свого часу сім'я Ігоря скористалася тим, що хтось із їхніх предків був євреєм – і емігрувала до Ізраїлю. Жила сім'я погано. Батьки страшенно пили і знущалися з дітей. Їхній старший син у 11 років наклав на себе руки. А молодшого, Ігоря, держава зрештою у горе-батьків відібрала. Оскільки малюк страждав від ДЦП, людей, які захотіли би усиновити його, не знайшлося – і хлопчик опинився в дитячому будинку. Там його і побачив Марк Ейдельман уперше.
"Ми з колегами називали його "Мауглі" – він був весь скорчений, ручки вивернуті... Ми йому тоді прооперували ноги – він не міг їх ні розігнути, ні розсунути... В пам'ять мені врізалося, як ми цю дитину відмивали. Нам довелося тричі міняти воду, щоб віддерти його від калу і задушливого запаху сечі: за 6 років цього хлопчика жодного разу не мили", – згадує Марк.
Минули роки. І Марк Ейдельман, по роботі опинившись в інтернаті для людей з ДЦП, раптом побачив Ігоря знову.
"Дивлюся: сидить дитина, мукає щось і намагається пересувати фігурки на шахівниці. Вони падають. Поруч сидить фізіотерапевт, піднімає ці фігурки, переставляє – робить за хлопця ходи. Я, пам'ятаю, подумав, що це вони відточують моторику. Ще здивувався : чому саме шахи, а не кубики якісь, наприклад? І сказав інший фізіотерапевтці, що, мовляв, дивний метод вибрали – шахи для дитини, яка не розуміє взагалі нічого. А вона подивилася на мене пильно так і каже: Марк, ти ж нічого не розумієш. Дитина – геній. Він вивчив шахи. За фільмами – ніхто його не вчив. Він вивчив англійську мову. Говорити хлопчик не може – але читає безліч книг англійською, зокрема про шахи... Скажу чесно – я не повірив і вирішив перевірити: наступного разу прийшов на пів години раніше, щоб зіграти з Ігорем. І знаєте, що? За ці пів години я не зміг його переграти – я, кандидат у майстри спорту з шахів. Зрештою я сказав йому, що у мене немає часу – щоб не програти", – розповідає професор.
Протягом наступних 4 років Марк Ейдельман щотижня ходив до цього інтернату, щоб грати з Ігорем у шахи. Він навчився розуміти "мову" дитини. І так жодного разу і не обіграв хворого хлопчика. Згодом дитину забрали в заклад для обдарованих дітей. Зараз хлопчик навчається в Єрусалимському університеті – і, як переконаний професор, на нього чекає велике майбутнє.
Та зустріч змусила лікаря багато чого переосмислити.
"Якщо запитати в таких дітей, як Ігор, на якому місці в системі їхніх пріоритетів перебуває можливість ходити – вони дадуть відповідь, що десь на 350-му. Головне для них – витерти попу. Поїсти. Застебнутися. Перевернути сторінку в книзі... Ігор може стати нобелівським лауреатом, чесно. Але таким дітям ніколи не давали жодних шансів на життя. Якби він лишився в тій родині – він би давно вже помер. А зараз він живе. Так, можливості в тому, щоб допомогти таким дітям, у сучасної медицини мізерні. Ми можемо лише трохи випрямити покручені кінцівки. Але це дозволить вдягати їм штани... Якісь дуже базові речі. Але дуже важливі для них. Якщо ми даємо цим дітям жити – ми повинні зробити так, щоб у їхньому житті було мінімум страждань. Адже, врешті-решт, саме в цьому і полягає головне призначення медицини: не досягти вічного життя, а зробити відпущений кожному з нас термін якомога менш болючим. Особливо це стосується дітей. Коли я бачу дітей, які страждають – це мене вбиває", – говорить Марк.
Незважаючи на те, що Марк Ейдельман народився в Бухарі, у нього є й українське коріння: його бабуся народилася у Львівській області та змушена була тікати на схід з початком війни. Але лише в 2021 році її онук уперше в свідомому віці відвідав Україну. Він зізнається: зв'язку з українською землею поки не відчув. З нашою країною його набагато більше об'єднують десятки, а то й сотні маленьких пацієнтів, які вдячні талановитому ізраїльському лікареві за можливість ходити. І жити без страждань.