"Найгіршим сюрпризом після війни став ковід у будинку пристарілих". Історія порятунку

Коли думаєш, що твоя евакуація була тяжкою, варто згадувати історію натхненника транспортного проекту для людей з інвалідністю "Жовтий бегемот", киянина Олександра Стадніченка. Три автомобілі з пасажирами, кожен з яких мав тяжку інвалідність. 9 – по зору, решта мали вади опорного апарату і пересувалися виключно на візках. Такою компанією, загружені вщерть складним і важелезним обладнанням для погрузки та пересування, він виїджав з охопленою війною столиці. Інформаційний проект для людей з інвалідністю EnableMe Ua разом з OBOZREVATEL розповідає історії особливих героїв.

З перших днів керівник та ідейний натхненник багатьох проектів з безбар’єрності в столиці, Олександр Стадніченко виявився заручником власного житла і зрозумів, що далі може стати гірше. Життя ускладнювала не лише велика вага через складний діагноз "міопатія", не лише коляска, що важить сотню кілограм, а й комунальне пекло столичної висотки.

"Той перший прильот у будинок на Позняках був зовсім поруч. ПВО збивало ракети прямо над моїм будинком. В домі тимчасово пропадали вода та світло, але найбільшою проблемою був ліфт. Я втратив можливість виходити з дому і купувати, наприклад, ліки і продукти. Звичайно, про мене піклувався батько, але кільце оточення навколо столиці зтискалося, я розумів, що так далі тривати не може і прийняв рішення поїхати у більш безпечне і комфортне місце, запросивши з собою тих, хто бажав виїхати".

Шлях в один кінець

Спуск на ліфті у двір для Олександра став квитком в один кінець. Тому що передбачити повітряні тривоги було неможливо, а під час них ліфти вимикали і важкий електровізок разом з Олександром міг лишитися лише під дверима власної оселі. То ж повернення додому було великим питанням. Отже, зібравши друзів, приятелів та знайомих, котрі теж мали необхідність евакуюватися з міста і мали інвалідність, Олександр рушив у бік Вінниці.

"Дорога була надзвичайно складним випробуванням для мене. Через надмірну вагу мені дуже складно довго сидіти, тіло починає дуже боліти. Тому в салоні нашого безбарєрного буса "Жовтий бегемот" я сидів у своєму електровізку, котрий зручно встановлюється у потрібне мені положення".

Звичні шляхи з міста вже були перекрити, на кожному кроці були блокпости і дорога до спасіння пролягала через села, "чигирями". Рятівною обставиною для пасажирів був величезний водійський досвід батька Олександра, котрий, до того ж, добре знав всі невеличкі шляхи Київщини.

"З горем навпіл ми рушили на Вінницю, де нас дуже добре прийняли і зручно розмістили на ночівлю. Дорогою ми шукали можливостей розміщення для такої величезної компанії, однак притулки для звичайних біженців не мали для нас жодних умов. Це було складним питанням – знайти варіант ночівлі з обладнаним елементарним душем та туалетом".

Стало зрозуміло, що в Україні на той час належні умови для довгого проживання буде знайти дуже складно. Тому дорогою Олександр весь час висів на телефоні, шукаючи місце, до могли б прихилити голову 8 людей на візках та ще 9 – що мають інвалідність по зору. Задача була нереальною. Недовгий перепочинок у перевалочних пунктах в Україні переконав Олександра, що шанси надовго знайти комфортні умови для такої складної компанії наближаються до нуля. То ж першою ідеєю для втечі від війни стала Польща.

Комфорт без розеток

"Ми вирішили їхати в Польщу. Частина наших біженців відділилася від нас ще у Львові, то ж задача з пошуку житла полегшилася. Я обдзвонював всіх, кого міг. Поляки змогли влаштувати нас у лікарню, де принаймні був обладнаний туалет та душ. Були зручні ліжка. Ми перепочили і вирішили рушати в Чехію, де нам обіцяли комфортне житло. Але ключовим тут стало слово "обіцяли", А ми ж усі знаємо, що обіцянка-цяцянка".

Вимотані після 6 діб надскладної дороги, пасажири "Жовтого бегемота" вирушили до чехів, котрі готували для них квартиру. Дорогою випробування не полишали – то зламається машина, то підйомник. Кожного кроку складнощі і проблеми.

"Уявіть. Нас лишилося двоє інвалідів на візках, кожен з родичем. Я – з татом, мій приятель з мамою. Нас селять в однокімнатну квартиру, де йде ремонт, немає світла навіть, щоб заварити чаю, а все наше транспортне обладнання – підйомники, візки і все – працює виключно від акумуляторів. Ми були шоковані. Навіщо нас так довго вмовляли приїхати – не знаю. Але залишатися спати на розкладушці для мене було неможливим і ми рушили у Німеччину".

Дорогою, Олександр раптово став почуватися зовсім зле. Йому було складно дихати, росла шалена температура і почали сбоїти нирки.

"Я був певен, що такий збій спровокувало довге сидіння без руху і складні умови дороги. Однак, щойно ми приїхали до німців, нас чекав ще один сюрприз. За час дороги, відчувати перші ознаки хвороби почали усі. І от, ми приїжджаємо у німецький будинок пристарілих і тут нас чекає найбільший сюрприз за всю дорогу".

Ковідний карантин

Німецькі лікарі першочергово роблять біженцям тест на ковід. І всі четверо виявляються хворими на інфекційну хворобу, котра найперше вражає старих людей.

"Вони були шоковані. Забрали у нас документи, щоб ми не пересувалися закладом і не розносили заразу".

Зараз, згадуючи цей епізод Олександр сміється, однак тоді було не до жартів. Оскільки всій компанії суворо заборонили виходити з кімнати, щоб не наражати на небезпеку сусідів.

Поки в Україні усі забули про пандемію, тут все було досить серйозно з карантином і два тижні наші біженці могли бачити з вікна лише власний автобус. Згодом, одужавши, Олександр з батьком оформили всі документи, запити на допомогу, та навіть отримали житло.

"Це дуже зручне місце. Для мене тут є все. Обладнано кожен куточок для того, щоб людина на візку мала повноцінне життя. Навіть вхідні двері я можу відчинити за допомогою кнопки, адже самостійно – це неможливо. Пандуси, обладнання в санвузлах. Тут люди з інвалідністю мають всі можливості для повноцінного життя. Однак, я все одно сумую за домом".

В Киеві зараз літо, і найбільше Олександр ностальгує за музичними фестивалями, нічними прогулянками з друзями та веселощами. Адже у німецькій глибинці цього – годі й шукати.

Хоча і там він продовжує вести активне соціальне життя і вже навіть встиг зробити фотовиставку присвячену Києву.