"У нас немає такої розкоші, як сидіти і страждати": як молода пара після початку вторгнення організувала адресну допомогу киянам

8 хвилин
25,0 т.
'У нас немає такої розкоші, як сидіти і страждати': як молода пара після початку вторгнення організувала адресну допомогу киянам

Олександр і Тетяна до повномасштабного вторгнення Росії жили своїм звичним життям – працювали, займались хобі і особистими справами. Максимум – скидали гроші на деякі благодійні фонди. І зараз навіть трохи шкодують, що не помічали раніше, скільком людям потрібна допомога.

Відео дня

Війна, особливо на самому початку вторгнення, дуже вдарила по і без того незахищених верствах населення – пенсіонерах, людях з інвалідністю та багатодітних. Тож коли у пари постало питання, кому і як найефективніше у цих умовах вони можуть допомогти, відповідь не змусила себе довго чекати. І вони взялися за адресну доставку продуктів по Києву, що було більш ніж актуально, зважаючи на майже не працюючий громадський транспорт, черги до магазинів та напівпорожні полиці.

Проект здіснено за міжнародної підтримки.

Аби авто могло вмістити якомога більше продуктів, Олександр модифікував його, витягнувши заднє сидіння. Щодня вдавалося навідати 8-10 людей, враховуючи, що треба було забрати продукти, докупити, прийняти всі заявки та вибудувати логістику. Вдень працювали на правому березі, а ближче до вечора, коли самі вже їхали додому, – на лівому. В середньому за день "намотували" по сто кілометрів.

Для доставки продуктів користувались своїм автомобілем

В Олександра тоді не було роботи, у Тані ж була геть низька завантаженість, і сидіти вдома в замкненому просторі було неможливо. А коли почали волонтерити, ставало легше від того, що робиш щось корисне.

Не могли сидіти склавши руки, поки інші віддають за нас життя

На самому початку війни пара мала думки щодо того, аби виїхати. Але в перший день не поспішали, адже ще нічого не було зрозуміло і дуже страшно. А через кілька днів вичікування паніка трохи вляглась, вони заспокоїлись. Олександр каже, що розумів: життя хоч якось, але все одно продовжиться.

"Сашко в цьому плані став величезною підтримкою, – каже Тетяна, – тому що він був максимально спокійним. І коли у мене починалась паніка від звуків вибухів, наприклад, то він був поруч, і це вселяло впевненість. І я зрозуміла, що не хочу нікуди їхати. Тому що це моя країна, моя батьківщина, це мій дім, і я хочу лишатись у себе вдома".

Сашка ж заспокоював його знайомий військовий, з яким він тримав зв'язок щодо того, наскільки небезпечна ситуація в Києві. "Він розповідав, як взагалі ведуться бої, казав, що мирних не чіпатимуть (хоч і виявилось, що він помилявся). А те, що будинки обстрілюють ракетами, – це лотерея, можна виграти, можна – ні. Але в масштабах війни ймовірність цього досить маленька. Тому і лишився. З відчуттів була лише порожнеча. Просто відчував, що треба щось робити".

І вже на другий тиждень війни вони зрозуміли, що не можуть просто сидіти склавши руки. "Я відчула величезну потребу в тому, аби допомагати іншим, – каже Тетяна. – Тому що хлопці і дівчата, зокрема й серед моїх знайомих, пішли воювати, вони віддають свої життя за нас, і я просто не можу сидіти вдома зі складеними руками. Сашко в цей момент дуже мене підтримав. І коли ми обоє зійшлись на думці, що не можемо просто сидіти, почали усіма способами шукати, як долучитись до волонтерства".

Люди поділились на дві категорії: ті, хто вважає, що їм усі винні, і ті, хто соромиться попросити

У Києві тоді майже нічим було зайнятись, усі повиїжджали, місто було порожнє, але, каже Олександр, дуже було видно, що люди потребували допомоги: "Ми почали писати в волонтерські групи різні й питати, де потрібна допомога. І ми спочатку пішли в волонтерський центр однієї невеликої мережі супермаркетів". "Допомогти хотілося хоч якось, тому ми на початку просто фасували продукти по пакетах," — додає Тетяна.

Кілька разів їх просили щось відвезти, адже Олександр був на машині. Так і з'явилася ідея адресної допомоги. Тетяна просто виклала оголошення про допомогу у себе в Instagram, де вказала власний номер телефону, і до них почали просто масово звертатись.

Спершу пара допомагала фасувати продукти в торгових мережах

Заявок на початку було дуже багато – як від тих людей, які дійсно потребують допомоги, так і від молодих і дужих, які можуть і вийти самі, і заробити грошей. Дзвонили Тетяні в будь-який час – о 12 ночі, бабусі любили телефонувати о 6 ранку. Дзвонили по кілька разів поспіль. В якийсь момент Тетяна пошкодувала, що лишила особистий номер.

Тоді вони взяли в помічниці кількох дівчат, які обробляли заявки. Це значно спростило роботу, адже на початку весь процес від прийому заявок, логістики, до збору продуктових наборів і їхньої доставки був виключно на плечах Саші і Тані. "Ми на той момент знали уже всі плюси і мінуси, які документи треба запитати в людини тощо. Дівчата приймали заявки, вносили їх до таблиці, вказували, що там стільки-то дітей, стільки-то пенсіонерів, що саме треба привезти. Ми з Танею вже обирали найбільш пріоритетні і займалися суто розвезенням", – розповів волонтер.

За можливості Олександр з Тетяною брали продукти для допомоги у волонтерських штабах, зокрема й через те, що там більший асортимент, але якщо чогось важливого бракувало – купували за власні кошти. "Якісь базові продукти – яйця, хліб, молоко, овочі – завжди були. Якоїсь продукції могло не бути, але особливо це на ситуацію це не впливало. Щось ми докуповували за власні кошти", — розказує Саша.

Пенсіонери були дуже вдячні за набори продуктів

Також про свою діяльність вони писали в Instagram, і частину коштів на закупівлю продуктів скидали їхні друзі. "У мене є друзі за кордоном, вони висилали час від часу якісь кошти, – каже Олександр. – Ми уже навіть не просили, вони просто знали, чим ми займаємось. Це були суто друзі і знайомі, більше ніхто".

Траплялося досить багато прикрих випадків, коли Саша з Тетяною не розуміли, навіщо взагалі цим займаються. Багато людей упускали момент, що це допомога, в яку інші люди вкладають власні час, кошти і сили, скаржились на те, що комусь щось не привезли або що продуктовий набір досить маленький.

Були також люди, які просто користувались цим. "Найважчим, мабуть, було не припинити все це, а продовжувати, тому що, на жаль, були люди, які користувались цим, – розказує Тетяна, – казали, що їм потрібна допомога, пенсіонери брехали, що вони не отримують пенсію, що вони самі, що у них зовсім немає грошей, ти приїздиш, а там триповерховий котедж. Тобто були люди, які вважали, що їм всі винні. І коли ти бачиш, що про допомогу простять не лише ті, хто її потребує, то трішки мотивація зникає. Тобі здається, що, можливо, ти щось робиш не так і, можливо, твоя допомога не така уже й потрібна. Найважче було здолати цей момент і зрозуміти, що є люди, просто їх трішки важче знайти, яким дійсно потрібна твоя допомога".

За день пара проїжджала по місту до 100 км

Якось вони привезли продуктовий набір матері-одиначці, а уже ввечері вона почала дзвонити їхнім помічницям, які обробляли заявки, і обурюватись, що їм з донькою нічого не привезли. Після того, як Тетяна скинула їй фотографію, бо вони завжди робили фотозвіти, жінка відповіла: "Ой, це ви були, вибачте". Виявилось, що вона просила про допомогу одразу у кількох волонтерів і організацій. "Мене дуже дивує, коли люди просять про допомогу в кількох організацій одночасно, – каже Таня. – Я подзвонила їй і кажу: "Ви розумієте, що забрали продуктовий набір у якоїсь бабусі, яка не може вийти з квартири". І в такі моменти впоратись з емоційним станом дуже важко. Ти думаєш, навіщо ти це робиш, допомагати таким людям взагалі не хочеться".

Після кількох таких ситуацій пара зрозуміла, що треба, по-перше, встановлювати пріоритетність людей, які просять про допомогу, а по-друге, перевіряти якісь документи, що підтверджують, що людина справді не в змозі прогодувати себе сама.

Відтоді люди поділилися на дві категорії: тих, хто вважає, що їм усі винні, і тих, хто соромиться попросити. Останніх виявилось набагато більше. За таких людей зазвичай дзвонить хтось із знайомих чи сусідів. "Це для мене прямо стало шоком, – ділиться Олександр. – Є люди, які ледь не з голоду помирають, але попросити соромляться, або у них такий принцип. Одного разу їздили до сліпої 80-річної бабусі, яка взагалі не виходила з дому і боялась усього. Потім її сусідка, яка і повідомила нам про неї, розказала, що бабуся була дуже рада, адже навіть до війни не бачила стільки продуктів".

Часто про тих, кому потрібна допомога, дзвонили сусіди

Тому вони і стали відсіювати людей, виділивши більш пріоритетні категорії. Це були пенсіонери, яким більше 70 років, адже, хлопець судив за власними дідусем та бабусею, часто до 70-ти люди ще досить активні. Також – люди з інвалідністю першої та другої груп, третя група була під питанням, все дуже залежало від віку та діагнозу. В пріоритет ще увійшли матері-одиначки, особливо якщо дитина дошкільного віку, та багатодітні сім'ї і сім'ї, де є дитина з інвалідністю, незалежно від того, чи є в сім'ї годувальник.

В емоційному плані, як поділилася пара, було досить важко розуміти, скільки війна відібрала у деяких людей. І хотілося допомогти саме тим, хто найбільше цього потребує, тому доводилось якомога більше дізнаватись про людину, чому треба допомогти саме їй, а не комусь іншому, просити показати документи, які підтверджують інвалідність, наприклад. Це приносило певні незручності, але доводилось це робити.

Найбільше допомоги потребують ті, хто потребував її і до війни

Деякі історії підопічних, каже Тетяна, були дуже важкі для сприйняття, адже було надзвичайно боляче від того, що людям довелось таке пережити. Багато людей лишились взагалі без усього – одягу, речей, житла, засобів до існування, людям не було чим харчуватися і годувати власних дітей. Таня усі ці історії сприймала близько до серця, каже, було дуже боляче від розуміння того, що через Росію нашому народові доводиться таке переживати.

Єдине, що втримувало на плаву, – це вдячність від підопічних і розуміння, що усе, що вони роблять, – недаремно, що своєю діяльністю можуть хоч трохи облегшити іншим людям життя. "Пам'ятаю, у мене був поганий настрій, – розказує Олександр,– був дуже засмучений. Привіз допомогу жінці, вона була яскрава і сонячна, а вона взяла і обійняла мене. Це була така дрібниця, але мене це дуже приємно вразило".

Багатодітні сім'ї також були в пріоритеті у волонтерів

Таня розказує, що, допомагаючи іншим, не було часу думати про те, що вона може з цим не впоратись, як їй далі жити, розуміла, що вона наразі не має такої розкоші, як сидіти і страждати. "У нас були дідусі і бабусі, – каже дівчина, – які навіть самі не могли вийти в магазин, і в них геть нікого не лишилося. Коли допомагаєш таким людям, розумієш, що все не дарма і варто продовжувати".

За час волонтерства Олександр, каже, зрозумів, що під час війни найбільше допомоги потребують люди, яким вона і до війни була необхідна, тож він не думає, що перестане волонтерити одразу після перемоги: "Не знаю, коли закінчиться війна. Але навіть після цього люди потребуватимуть допомоги. Все залежить тільки від того, чи будуть на це кошти, бо мої особисті уже закінчились".

Публікацію підготовлено в рамках проекту "Ми з України!", ініційованого Національною спілкою журналістів України.