"Вивели на розстріл, мішок на голову: все, набрид ти нам...". Ексклюзивне інтерв'ю з Іваном Дєєвим

15 хвилин
66,7 т.
'Вивели на розстріл, мішок на голову: все, набрид ти нам...'. Ексклюзивне інтерв'ю з Іваном Дєєвим

Український диверсант Іван Дєєв був серед полонених, які повернулися з ОРДЛО 29 грудня 2019 року. Він та його командир, майор (нині підполковник) Сергій Іванчук, провели у полоні два роки і 10 місяців – у підвалі луганського "МДБ", потім у місцевому СІЗО. Обидва довго відновлювалися після нелюдських тортур. І вже на свободі зіткнулися з проблемами, про які не заведено згадувати.

Як та за які кошти живуть ті, кого ми патетично називаємо героями? Чи адаптувалися до життя в столиці колишні полонені? Що допомогло їм вижити в полоні? Чому ветеранів ООС не хочуть брати на роботу? Чи потрібні Україні Донецьк та Луганськ? Як на окупованих територіях ставляться до України? Хто досі перебуває в заручниках у терористів?

Ці питання OBOZREVATEL поставив Івану Дєєву, відповіді на них просто вразили і наштовхнули на думку – зробити серію матеріалів про те, як живеться тим, кому ми багато чим завдячуємо.

Відео дня
"Чи почуваюся героєм? Відчуваю, що треба на заробітки їхати – в Шотландію, на гриби"

Зустрічаємося на Лівобережці, у кав'ярні неподалік від будинку, де Іван мешкає з дружиною Людмилою.

– Вам у цьому районі квартиру дали?

– Та яке "дали"? – сміється. – Наздогнали і ще раз дали. Готельку знімаємо. Добре, що дружина знає господарів 10 років: платимо не так дорого, як інші.

– Пенсія яка у вас?

– 17 тисяч гривень. Точніше, 16 900.

Іван та Людмила Дєєви після того, як Івана виписали зі шпиталю, де він провів рік.

– Орендуючи житло, не вельми розженешся...

– Певно, розрахунок був на те, що ветеранові не обов'язково жити в Києві: їдь у село, що ти тут забув? Правда, не врахували, що в селі ні медичної допомоги, ні доріг, щоб доїхати до лікаря в район, та й життя недешеве. Тонна вугілля коштує 6000 гривень, а щоб нормально протопити хату взимку, треба тонн шість. Не їж, не пий – на вугілля збирай.

– Чим займаєтеся зараз?

– У матері 10 га землі на Харківщині – оброблюю їх. Минулого року пшеницю вирощував, цьогоріч – соняшники. На два гектари, які мені мають дати, ще оформлюємо папери. Дуже хочу комбайн купити, але це нездійсненна мрія. Як і освіта. Якщо вже є ця земля, до неї потрібен грамотний підхід, і я хотів би в аграрний вступити – на агронома. Та для цього необхідно відновити атестат. Чотири рази довідки збирав, подавав – і Міносвіти відмовляло. Повертали документи, не пояснюючи причин. Ірина Геращенко, депутатка, обіцяла допомогти – сподіваюся, цього разу хоча б пояснять, чому відмова...

– Ідучи до вас, думала почати з того, чи почуваєтесь ви героєм...

– ...так а я відповів. Яким героєм, Господи... Відчуваю лиш те, що врожай зберу – і на зиму треба ще на заробітки їхати. У Шотландію, на гриби. Там у теплицях печериці вирощують – Люда вже їздила. Вона збиратиме, а я влаштуюся водієм, вантажником – ким візьмуть.

Може, хтось прочитає – скаже: а чого ти тоді з армії пішов? Не хотів виконувати паперову роботу. Ви зрозумійте: якщо людина побувала там, якщо воювала, її вже не посадиш за стіл аркуші перебирати. Так, я не можу ходити на той бік, як раніше, бо мене знають. Але я можу бути інструктором, створювати групи, корисним бути – досвідом своїм. А якщо це не треба, то й мене там не треба. Не хочу бути інвалідом, якого залишили абиким, бо шкода викинути.

– А ставлення саме таке?

– Ну, так. Нещодавно товариш мій з армії звільнився, Генка. Він, як то кажуть, навіжений. Йому у 18-му ногу відірвало, так він без ноги на наш бік переповз, ледве вижив... Знаєте, як він про це згадує? "Як же гарно вона летіла!". Після шпиталю рвався на фронт, пройшов піврічні курси снайперів, три медалі завоював на "Іграх нескорених" – зі стрільби, веслування та армрестлінгу. Але коли захотів стати сержантом – не дозволили: "Нам інваліди тут не потрібні".

Щоб жити по-людськи, йому протез нормальний потрібен. А коштує він під 100 тисяч доларів. Яка зарплата в армії? Ну, 20 – 21 тисяча гривень. Мінус сім або 10 тисяч – за орендоване житло. Коли він на протез заробить – у наступному житті?

Якщо у мене запитують: "Іване, ну тобі дали Героя?" – кажу: "Ми туди йшли не по цяцьки". Тому що це реально так. Нас, правда, з командиром, Серьогою Іванчуком, подавали на Героя України – Сергій Григорович Кривонос дуже цього хотів. Він же мене готував до диверсійної роботи. Але нам дали зрозуміти: хлопці, звань не буде, Кривонос при владі не в фаворі. А хто у фаворі? На них же дивитися гидко, коли на екран вилазять!

Та не давайте ви брязкалець – ставлення нормальне забезпечте. До тих, хто вас захищав. Щоб не хотілося поїхати до бісової матері. Усе ж на рівні гасел: "Героям слава!", "Герої не вмирають!".

Розвідники Дєєв та Іванчук із Сергієм Кривоносом одразу після звільнення з полону. Унизу – Іван з Людмилою, друзями-волонтерами і Сергієм Кривоносом у День Незалежності.
"Дожили до того, що "атовець" – це тавро. Відбита голова, алкаш, наркоман, психопат без гальм"

– Хоча насправді вмирають. Ще й як...

– Кожного дня у шпиталі привозять поранених. Досі в Луганську, у Донецьку сидять ті, хто нам допомагав. Досі ризикують життям пацани, яким навіть воювати не дають. А ви мене питаєте, ким себе відчуваю... Усі півтора року після обміну не можу звикнути, що більшість живе за принципом: "Нас не зачепило – і слава Богу". Що від війни, поранених, загиблих, полонених люди сахаються, як від чуми.

– На жаль, правда. Мені нещодавно на одному каналі сказали: "Ми перегодували людей війною, про війну вони вже й знати не хочуть".

– Бо вона за 700 км, а не біля порога! Пам'ятаєте, був період, коли ми шалено пишалися Майданом? А потім з'явилися слова "майдануті", "майдауни", "був на Майдані" стало означати "в усьому винен"... Так ми дожили й до того, що "атовець" – це тавро. Відбита голова, алкаш, наркоман, психопат без гальм, слова не скажи – витягне обріз і вистрілить.

Приходиш влаштовуватися на роботу, кажеш, що воював, – і все, ти нікому не потрібен. Гаразд, якщо п'ять-шість місяців, але якщо кілька років за контрактом... Тебе за людину не вважають. Плювати, на кого ти вчився і що вмієш. Максимум, на що можеш розраховувати, – двірник чи вантажник. Або кур'єр. Хоча кур'єром можуть іще й не взяти.

– А чому так сталося? У чому причина?

– Немає в людей у головах зв'язки цієї: я, гарний модний роботодавець, сиджу у своєму зручному кріслі лише тому, що цей атовець, відбита голова, був там. Жоден український бізнесмен не хоче Путіна. Але до усвідомлення, що Путіна не пустили і не пускають сюди ці хлопці, яких на роботу потім не беруть, – нам як до неба рачки.

– Рік тому з вами стався страшний інцидент, у якому замішаний житель Донецька, нині мешканець Києва...

– ...якщо ви про побиття, то так – колишній донецький. Чотири рази засуджений: убивство, розбій, шахрайство... Ще один момент, про який навіть згадувати не хочу, бо не можна згадувати без усвідомлення, вкотре, що ти у своїй країні – безправний. Нас підрізали, ми зробили зауваження. Він і другий, такий самий "законослухняний", вистрибнули з машини, налетіли на мене й дружину, побили – і нікому нічого, бо людину цю веде СБУ. І грошей у нього – не мені рівнятися.

– Тобто відповідальності ніхто не поніс?

– Ви дивіться, щоб іще я не поніс, бо у нас має рацію той, хто може собі це дозволити. (Гірко усміхається). Знаєте, мені, хоч і нечасто, сниться, що я – там.

Майже рік тому Іван Дєєв заявив про напад на нього. За його словами, винний досі не покараний.

– В ООС?

– Так. Там я був потрібен. Відчував, що роблю для країни щось важливе. І ні грама, до речі, не шкодую, що пішов, що в моєму житті були добробати, 8-й полк спецназу...

– ...а полон хіба не сниться – після всього пережитого?

– Буває. Сниться, як брали, як били... Що я досі там. Я читав: після часу, проведеного в полоні, людина повинна стільки ж прожити на волі, щоб відчути, що вона вільна. А потім ще стільки ж повинно минути – для реабілітації психіки. Мій "стаж" полоненого – два роки 10 місяців, а після обміну пройшло ще тільки півтора року, з яких я рік у госпіталі пролежав. Звісно, я не пережив – я ще в процесі.

"Які вони, нахрін, свої, якщо вони нас злили?"

– Що допомогло витримати ті два роки і 10 місяців?

– Думка про те, що рано чи пізно це закінчиться і я повернуся додому. Ми з дружиною на Майдані познайомилися, у 2015-му розписалися – і я пішов воювати. Кожного разу, як удома трохи побуду, а потім на завдання треба, говорив їй: "Людо, ти розумієш, що я можу не повернутися?". – "Я буду чекати". – "А якщо мене візьмуть...". – "Все одно буду чекати!".

– Коли ви потрапили в полон, дружина довго не знала, де ви?

– Ні, вже за дві години з нашої частини зателефонували й сказали, що ми в полоні. Попросили інформацію не поширювати: планувалася операція, під час якої мене і командира, майора Іванчука, повинні були витягти. Вона не відбулася.

– Сергій Іванчук із пресою не спілкується, а ви в інтерв'ю говорите відверто: вас узяли, бо вас злили – свої...

– ...послухайте, ну які вони, нахрін, свої, якщо злили? Так, злили – з нашого боку. Серьога, зрозуміло, закритий, тому що лишився служити. Йому підполковника дали, скоро, сподіваюся, полковника, а там, може, і генерала. Державна людина, не можна зайвий раз рота відкрити... Нас запевняли, що ми самі прокололися, але якби це було так, хто б нам дозволив операцію провести?

– Ви про підрив начальника так званої "народної міліції" "ЛНР" Олега Анащенка?

– Так. Якби нас там розкрили і за нами спостерігали, невже це відбулося б? Іванчука взяли вже після всього, коли йому залишалося тільки квартиру зачистити, щоб слідів не було. І брав його не загін міліції, а глава "МВС" Корнет – з російськими грушниками, які цього Корнета охороняли. Була б це битовуха, як писали (мовляв, надійшла скарга – на п'яний дебош), поїхав би туди аж цілий "міністр"?

Потім загребли місцевого, який нам допомагав. А після нього й мене, причому про мене вже все знали, навіть справжнє прізвище, якого навіть командир не знав, думав, що я Семенов...

Я прочитав усі сім томів нашої справи, мало не напам'ять вивчив, – і в шостому, на 48-й сторінці, сказано: був анонімний дзвінок, повідомили, що люди, причетні до вибуху 4 лютого 2017 року, від якого загинули Анащенко та його шофер, живуть на вулиці Партизанській, будинок такий-то, квартира така-то. Зрозуміло, що це злив.

– Нагадаймо, ким був цей Анащенко...

– ...Іл-76 пам'ятаєте, який у червні 2014-го збили в Луганську? Це той, на чиїй совісті 49 життів наших військових, загиблих того дня, і бозна-скільки ще. Він тоді "ППО" в "ЛНР" командував. Один із ватажків.

Один із ватажків терористів "ЛНР" Олег Анащенко був ліквідований українськими диверсантами 4 лютого 2017 року.
"Приїжджали курсанти ФСБ з Воронежа й Ростова – тренувалися на нас"

– Уявляю, як озвіріли ті, кому ви до рук потрапили...

– ...не уявляєте, і не треба вам таке уявляти.

Футбольним м'ячем і я, і майор були півтора року. Уранці допит або інтерв'ю з папірця читаєш – слово не так вимовив чи зробив щось, що їм не сподобалося, – ввечері ти футбольний м'яч. Принесли, як шматок м'яса, у підвал, на ліжко кинули... Перших чотирьох місяців узагалі не пам'ятаю. Туман у голові – і дикий біль.

– Вас в одиночці тримали?

– Так. Увесь термін, майже три роки, і мене, й Іванчука – в одиночних камерах. Без прогулянок, без нормального освітлення, свіжого повітря... Потім ми розповідали один одному, що з нами відбувалося, і я дійшов висновку, що з мене знущалися сильніше. Мабуть, тому що командир на останні завдання зайшов, а я працював довше.

Вони ж мені довіряли, повірили, що я харків'янин, який приїхав до Луганська, щоб не служити в АТО. Близько чотирьох місяців для них волонтерив – то медикаменти привезу, то в дитсадок харчування, іграшки... Перевіряли, звісно. Допомогло те, що я прекрасно знаю Сочі та Адлер: до 2012 року працював там на будівництві готелів під Олімпіаду. Переконати, що я там жив, було нескладно.

23 лютого 2017-го мав їхати до отамана Козіцина в Новоросійськ – отримувати "паспорт козака", який дав би можливість їздити по "ЛДНР" безперешкодно. Близько знав отаманів Стаханова, Алчевська, Первомайська, Луганська... Навіть у "Русское братство" вступив. Там усі ті, хто споряджає гумконвої. Завдання було – з'ясувати, хто фінансує.

– Катували росіяни чи місцеві?

– І росіяни, так звані іхтамнєти, і хто хочеш. У Луганську є вулиця Кримська – там розміщувався зведений батальйон: Абхазія, Осетія, Крим... Корнет ними командував. Приїжджали курсанти ФСБ з Воронежа й Ростова – тренувалися на нас. Відточували, так би мовити, майстерність. Тиждень одні, тиждень інші. Воронезькі двічі-тричі на тиждень били, ростовські могли щодня. Залежало від групи.

Те, що вони росіяни, вони особливо й не приховували – не знаю, які ще докази присутності росіян на Донбасі потрібні. До речі, перші мої операції були якраз зі збирання доказів. Наш 8-й полк, "вісімка", відряждав мене і товаришів по службі, щоб ми ходили на той бік і "язиків" приводили. Пам'ятаю, взяли трьох: двоє місцевих, один росіянин. Так вони до останньої миті не вірили, що ми українці, думали, це свої з них жартують. По-перше, спецхалати у нас російські були, по-друге, до них усю дорогу ніхто і пальцем не торкнувся. Навіть коли їх обміняли і вони потрапили до своїх, говорили, що "вісімка" їх жодного разу не вдарила... Зрозуміло, і серед наших є ті, хто б'є та знущається, але про такий жах, як із нами коївся, я не чув.

Роздягали догола, викидали на мороз – і водою обливали. І ти три години лежиш, зв'язаний, чотири... Струмом били – дроти і між ніг кидали, і в рота встромляли, щоб через голову пробивало.

– Слів нема...

– 20 зубів мені вибили – після обміну імпланти ставив, завдяки американській програмі допомоги. Кожен що хотів, те й робив. Хто на що здатен. Найбільш моторошного садиста називали М'ясник. Типу "ми ще не знущаємось – ось зараз М'ясника покличемо, тоді тобі точно труба".

"Тільки два пальці цілі. Ну, великий – це дверима віддавили, залізними"

– І що він робив, той М'ясник?

– Різав. І спостерігав, як людина мучиться. Дупу, вибачте, ножем пробивав – витягав кишки. Ніж, скажімо, в ногу міг всадити – і прокручувати. За годинниковою стрілкою, проти...

– ...постійно дивлюся на вашу ліву руку...

– ... тільки два пальці цілі? Ну, великий – це дверима віддавили, залізними. А мочки чи пучки – як правильно називаються? – різали ножем. Психологічні тортури теж були...

– Боюся питати, які...

– ...ну, мене розстрілювали, а Серьога стрілявся.

Вивели типу на розстріл, мішок на голову: все, набрид ти нам... Але я крізь мішок холосту насадку розгледів – зрозумів, що це гра така. Бажаного ефекту не досягли.

А Серьогу змушували застрелитися: мовляв, дивися, ти нахрін нікому не потрібен, рятувати тебе не будуть. Де твоя офіцерська честь? На, застрелься! І він на камеру стріляв собі в голову. Капсуль вони залишили, порох висипали – теж розважалися. Сергій говорив: щось подібне й припускав, оскільки навряд чи нас уже вбивали б – після того, як до нас почали російські журналісти їздити. З "ТНТ", ще звідкись.

– Інтерв'ю брали?

– Ну, так. Які ми читали з папірця.

– І вони бачили, у якому ви стані, в яких умовах...

– ...звісно. Знімали, робили репортажі, і ніщо їх не хвилювало. Права людини якісь, інша фігня... Для них це так, як мусить бути. Звична справа.

"Жінок били так само, як чоловіків, а потім ґвалтували – натовпом"

– Чим вас годували?

– Значить, коли мене прийняли, я важив 120 кг – здоровий був. Менше ніж за місяць від мене залишилося 68. Уже в СІЗО краще стали годувати (хоча, щойно в СІЗО перевели, то і мене, і Серьогу били так, що ми просилися назад у підвал), а в підвалі нам давали те саме, що й собакам. Раз на день – макарони з протухлим салом. Вибачте за такі деталі, але було таке, що я 26 днів у туалет сходити не міг – возили в другу міську лікарню, робили промивання, чистили кишківник... Букет болячок я отримав, і не знаю, як вони мені відгукнуться, коли не 36 років, а 56, дасть Бог, буде.

Зараз перебуваю на обліку в Інституті Амосова: мікроінсульт переніс – коли струмом били. У лор-інституті, у військовому шпиталі на Печерську. У голові чотири пухлини через гематоми. Ніби доброякісні. Тут не розумієш, що лікувати: серце чи голову. Чи психіку: досі їжджу до психолога. А ви про героїв. Добре, що є можливість лікуватися безкоштовно...

– Жінок в "МДБ" теж тримали?

– Їм було ще гірше. Били так само, як чоловіків, а потім ґвалтували – натовпом.

– Я чула, вашій дружині пропонували заплатити за вас викуп...

– Дзвонили якісь діячі: давай 5000 доларів – і в нього буде хороший адвокат, можливо, ми його навіть визволимо. Вона каже: "Спочатку зробіть, тоді заплачу". Хотіли бабла зрубати.

– Що таке суд у "ЛНР"?

– О-о-о, це цирк. Нам спочатку дали довічне. Потім була апеляція, і суд "змилостивився": командирові – 25 років, мені 20. І компенсацію ми повинні були виплатити – по чотири з половиною мільйона рублів.

У одного чоловіка, якого судили там само, адвокатка була: захищала його, бо вони разом навчалися. Я спробував через неї звісточку Людмилі передати: попросив, щоб подзвонила дружині, привітала з днем народження. Вона це зробила – і на наступному засіданні показала мені листа від Люди. Я написав відповідь. Тільки вже не "живий і порівняно здоровий", а більш серйозно – усвідомлюючи, що зараз іду на довічне, а там, у Києві, жива людина, молода жінка, хіба я маю право їй життя псувати?

Попри те, що Іван написав Люді листа зі словами "ти вільна", вона дочекалася чоловіка.

– Що ж ви написали?

– Знайди собі гідну людину, а мене чекати не треба, ти вільна.

– Вона потім, після обміну, щось говорила про цей лист?

– Жодного слова. І я не питав. Про інший лист сказала, що я їй іще раніше, з АТО, надіслав. "Бачиш, усі ці роки він висів на холодильнику. Коли зовсім погано, перечитаю раз, другий, п'ятий...". А на ліжку ведмеді плюшеві сиділи – я їй завжди ведмедиків дарував. Іконостас такий плюшевий...

– Як я знаю, у вас є ще мама...

– ...мама нічого не знала: їй не говорили. Ще до війни з Росією у мене померли батько й двоє братів, куди їй таке розповідати? Вона проста жінка, все життя на фермі пропрацювала. Ну, сказали б мамі – і що? Лягай тільки і вмирай від горя, що вона могла вдіяти?

Люда моталася в СБУ постійно, по волонтерах, моїх товаришах по службі, дізнавалася, що, як... Залишила через це роботу: раніше керувала мережею ресторанів. Зрозуміла, що не вивезе і одне, й інше, і пішла в кейтеринг. Усе вміє: барменом – значить, барменом, баристою – значить, баристою, бухгалтером, директором. На заробітки поїхала – і там не пропала. Коли мені кажуть, що я боєць... Та вона в 100 разів крутіша!

"Скажеш "я за Україну", посидиш тижнів зо два в підвалі, вийдеш без зубів – і тебе вже все влаштовує"

– Про окуповані території спитаю. Як там люди живуть? Ті, яких нашій державі і суспільству треба інтегрувати, рано чи пізно.

– Ну, як... Заробляють по три-чотири тисячі рублів на місяць і намагаються на це прожити. На тисячу-півтори гривень. Не знаю, чим вони зараз дихають, але в 16-17-му роках жили, наче в СРСР у 1937-му, коли сусід сусіда закладав за пайку ситнішу чи квартиру більшу. Не скажу, що геть усі там за Путіна. Може, відсотків 20. У решти не було виходу. Їхати в українську Україну – нема до кого, нема на що, здоров'я немає, родичів хворих не покинеш. Але сказати "я за Україну, це моя країна" не можна. Скажеш – посидиш тижнів зо два в підвалі, вийдеш без зубів – і тебе вже все влаштовує. Жінку-адвоката, котра допомагала з дружиною зв'язок тримати, теж хтось заклав, і вона в підвал "МДБ" потрапила...

– Здається, що це якийсь фільм жахів. У голові не вкладається, як таке можливо у центрі Європи у ХХI столітті. Не можу не запитати: той Донбас, про який ви зараз говорите, Україні потрібен?

– Це політики полюбляють такі балачки: то потрібен, то не потрібен... Ті, які війни не бачили, копійки пораненим не дали. Якщо така логіка, то Львів нам потрібен? А Чернігів? А Харків? Так чому тоді не потрібен Луганськ? А люди, які досі в тюрмах, у СІЗО, наші, потрібні нам чи нехай їх там і далі шматують?

– Багато їх там залишилося? Давайте зараз назвемо тих, кого ви згадаєте. Я далека від думки, що журналісти в Україні – це "четверта влада", та пам'ятати, що нам є кого рятувати, обов'язково треба.

– Звісно! – помітно пожвавлюється мій співрозмовник. – Я б і сам про це попросив. Литвинов Алі Ібрагімович – він сидить на 19-й зоні, біля Красного Луча. Стрельников Павло, Попович Михайло, Сапронов Василь, Доніч Руслан, Зотов Іван.

Змитрович Володимир Мечеславович. Обов'язково про нього напишіть! Ми з командиром називали його Дід. Йому 61 рік, і в лютому буде п'ять років, як він у заручниках. Це той мешканець Луганська, який нам допомагав і якого з нами взяли. 12 з половиною років отримав. І він, і інші були в тих обмінних списках, що й ми з Іванчуком, але в останній день прийшла Кобцева, яка з боку "ЛНР" займалася обміном, і викреслила. А коли ми до Києва прилетіли, дізналися: серед тих, хто на літак потрапив, є навіть ті, котрі катували полонених самі...

P.S. Поки готувався цей матеріал, підполковник Сергій Іванчук був нагороджений орденом Богдана Хмельницького I ступеня, а Іван Дєєв – орденом "За мужність" II ступеня.

P.P.S. Через пів дня після публікації цього інтерв'ю Іван Дєєв подзвонив мені, аби повідомити радісну новину: "Аню, і мені, і командиру вже дали житло! Олександр Симчишин, мер Хмельницького, де дислокується наша "вісімка", наш полк, виділив нам квартири".