Бабин Яр, світ глухих та Донбас після перемоги України: найкращі вітчизняні фільми, визнані світом

6 хвилин
21,8 т.
Бабин Яр, світ глухих та Донбас після перемоги України: найкращі вітчизняні фільми, визнані світом

Кінематограф незалежної України ще тільки шукає себе і переживає складний етап становлення, тому фільмів, які принесли нашій країні найважливіші нагороди, вкрай небагато. Але вони є. І незважаючи на проблеми з фінансуванням та інші труднощі, українським кінематографістам вдалося заявити про себе на міжнародному рівні.

До 30-річчя держави OBOZREVATEL згадав п’ятірку вітчизняних кінострічок, що здобули нагороди найпрестижніших кінофестивалів світу. Точніше, топ-5 + 1, оскільки одну з картин Україна побачить лише восени.

"Подорожні", режисер Ігор Стрембіцький

2005-й рік ознаменувався першою міжнародною перемогою українського кіно. Вперше наш фільм (короткометражка "Подорожні", дипломна робота молодого творчого подружжя – режисера Ігоря Стрембіцького та сценаристки Наталі Конончук) поїхав на легендарний Каннський кінофестиваль, де одразу ж здобув найвищу нагороду – Золоту пальмову гілку.

Відео дня

За словами Наталі, найважче відповісти на запитання: "Про що кіно?". На думку авторки, про всіх нас. Адже всі ми у цьому світі – подорожні. Картину знімали в Будинку ветеранів сцени, де доживають віку самотні актори-пенсіонери, а також у психоневрологічному диспансері, і вона не просто щемлива, а по-справжньому болюча, така, що спонукає до роздумів: як часто ми помічаємо тих, хто поруч із нами крокує стежкою життя і кому значно важче, ніж нам? Що таке божевілля і хто божевільний насправді – пацієнти психлікарні чи ті, від кого їх сховали за її стінами? Дитинство та старість: чи так далеко вони одне від одного, як нам здається?

"Крос", режисерка Марина Врода

У 2011-му Україна знову здобула Золоту пальмову гілку, щоправда, цього разу тріумф розділила із Францією, адже короткометражна стрічка нашої режисерки Марини Вроди – спільний українсько-французький проєкт. Триває вона лише 15 хвилин, бюджет рекордно малий для світового кіно – 3500 євро. А привід пишатися є досі.

"Крос" – це, знову ж таки, стрічка-метафора, така собі прозора форма, в яку кожен глядач може вкласти свій власний зміст. Діти в школі біжать крос. Ставши дорослими, ми також постійно кудись біжимо, кожен зі своєю швидкістю і кожен свою, коротшу чи довшу, дистанцію. Проте фініш, як відомо, один… Куди, навіщо, за чим женемось? І куди "біжить" Україна? Марина Врода не ставить запитань, вона просто показує свої візуалізовані спогади – про дитинство й уроки фізкультури. Запитання ставимо ми, глядачі, і відповіді шукати теж випадає нам.

Друга найвища нагорода в Каннах – і вдруге за короткий метр. Стрічки, хронометраж яких вимірюється ліченими хвилинами, розповіли світові те, про що досі не сказали повнометражні українські картини. Навіть найбільш розпіарені з них.

"Плем’я", режисер Мирослав Слабошпицький

2014-й рік – і новий приголомшливий дебют. Перша повнометражна картина режисера Мирослава Слабошпицького (копродукція України та Нідерландів) здобуває в Каннах Гран-прі Тижня критиків та нагороду "Одкровення", після чого починається переможна хода "Племені" європейськими, азійськими, американськими фестивалями – і скрізь, що в Генті, що в Лондоні, що в Денвері, як не оберемок нагород, то солідна кількість номінацій.

Відверта й страшна кінострічка не просто про кримінальне угруповання в інтернаті для людей з вадами слуху, а про зіткнення людського і нелюдського, про злочини й безвихідь, про свободу і рабство, про замкнене коло, розірвавши яке, ти сам перестаєш бути людиною, буквально підірвала інформаційний простір: такого світ іще не бачив! Навіть вибагливий світ кіномитців та кінокритиків.

У червні, на Книжковому Арсеналі-2021, був представлений перелік зі 100 найкращих фільмів, знятих в Україні за всю історію кінематографу. На першому місці, зрозуміло, "Тіні забутих предків" Параджанова. Загалом, дев’ять картин із топ-десятки зняті за радянських часів, лише одна – в період незалежності. І це "Плем’я". На четвертій позиції. Слова "успіх" недостатньо, правда ж?

"Атлантида", режисер Валентин Васянович

2019-й потішив проривом українського кіно у Венеції: повнометражна картина-візія Валентина Васяновича (справжнього універсального солдата, котрий і пише, і знімає, і монтує – майже весь кінопроцес веде сам) здобула найвищу нагороду у програмі "Горизонти" на Венеційському кінофестивалі.

У картині, яку висували від України на "Оскар" і назвали найголовнішим вітчизняним фільмом-2020, задіяні лише непрофесійні актори: волонтери, добровольці АТО та військові ЗСУ. Місце дії – Донбас-2025, уже повоєнний і вже повністю український. За рік після перемоги України над Росією. Спойлерити не буду: якщо не бачили, обов’язково дивіться. Дуже скоро настане той час, коли ми зможемо дізнатися, чи є "Атлантида" пророчою.

"Земля блакитна, ніби апельсин", режисерка Ірина Цілик

34-та позиція в тому самому переліку найкращих українських стрічок, хоча, на мою думку, цей документальний фільм заслуговує на місце, щонайменше, в першій двадцятці. І так само абсолютно заслужений перший приз за режисуру на престижному американському кінофестивалі Sundance здобула прекрасна режисерка, поетка (навіть піснярка, бо хіт "Чомусь так гірко плакала вона" Олександра Пономарьова – це на її вірші) Ірина ЦІлик.

Гадаю, за належної, підтримуваної державою розкрутки цей фільм міг би стати міцним броньованим щитом для України, об який на друзки б розбивалися фантазії російських пропагандистів. Бо достатньо показати людям історію жінки з чотирма дітьми, котра роками живе під обстрілами у "червоній зоні", як усе стає зрозумілим. І якщо глядач – ментально здорова людина, у розіп’ятих хлопчиків у трусиках він після цього не повірить. Але питання, чому "Земля блакитна…" досі не "наше все" в інформаційній війні з РФ, звісно, не до Ірини Цілик.

"Бабин Яр. Контекст", режисер Сергій Лозниця

На особистому рахунку українського режисера білоруського походження Сергія Лозниці чимало вагомих нагород, та цьогоріч він здобув чи не найважливішу для режисера-документаліста – "Золоте око" Каннського кінофестивалю. За фільм, що продовжує цикл його документальних картин, присвячених радянській історії. "Бабин Яр" Лозниці базується на архівних відеоматеріалах масових розстрілів у Києві в часи Другої світової війни, а також відеофіксації інших подій, які режисер вважає пов'язаними з трагедією Бабиного Яру (вступ нацистських військ до Львова тощо). Загалом події фільму розгортаються з 1941-го по 1966 рік.

Нижче – лише один епізод, свідоцтво Діни Пронічевої про звірства нацистів у Києві. Дивитися й слухати це важко, але, безумовно, треба.

Стрічку знімали на замовлення Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр", і його художній керівник, російський режисер Ілля Хржановський, особисто прийняв "Золоте око" в Каннах. Побачити картину ми зможемо восени – у вітчизняний прокат вона вийде напередодні 80-ї річниці трагедії. Але причин не вірити кінокритикам та авторитетному журі я не бачу: Лозниця – давно вже бренд.

Як бачите, в активі України досі немає премії "Оскар", хоча в двері Американської академії кіномистецтва ми щороку стукаємо – починаючи з 1997-го. Ну, але скільки там нам років? 30 – це тільки молодість…