"Щоб урятувати маму від німців, мій тато-лікар переховував її в морзі": спогади про Бабин Яр

11 хвилин
32,7 т.
'Щоб урятувати маму від німців, мій тато-лікар переховував її в морзі': спогади про Бабин Яр

OBOZREVATEL продовжує публікувати зібрані нашою кореспонденткою в різні роки свідчення врятованих і рятівників – людей, які продемонстрували неймовірну мужність і людяність у ті дні, коли в Києві, у Бабиному Яру, масово знищували єврейське населення.

Друга історія (першу, про праведницю народів світу Софію Ярову, яка разом із мамою та братом врятувала від загибелі дві єврейські родини, читайте тут) теж гідна екранізації. Головна її героїня, киянка Ніна Гудкова, в роки окупації керувала дитячим будинком на вулиці Предславинській і, ризикуючи не лише своїм життям, а й життям власної дитини, врятувала 12 єврейських хлопчиків.

"Мама не вважала себе героїнею і ніколи не дивилася фільмів про війну"

– Були ще й дівчатка, – згадує син Ніни Микитівни Юрій Зайченко, відомий український вчений, доктор математичних наук, професор Національного технічного університету "КПІ" імені Сікорського, – але з дівчатками було простіше: кучерики обстригли, одягли всім однакові платтячка... А хлопчики, вони ж обрізані, їх доводилося переховувати. Коли в дитбудинок заходили поліцаї або німці, мама закривала хлопців у кімнаті для білизни, під сходами, і вони, навіть найменші, яким по чотири, по п'ять років було, сиділи тихенько, як мишки, боячись дихнути...

Відео дня
Професор Юрій Зайченко та його мама, праведниця світу Ніна Гудкова.

Мама була лікар-педіатр. Спочатку в медтехнікумі на акушерку вивчилася, потім в інституті на дитячого лікаря. Для неї не було такого питання, рятувати або не рятувати дітей. Звісно, рятувати! Спочатку це був дитсадок – вона садком завідувала. Але з приходом війни туди стали прибиватися сироти: хтось сам прийшов, щоб не померти від голоду, когось привели й залишили... Не лише єврейські діти – і українські, й ромські, всякі. Але багато єврейських з'явилося саме після розстрілів у Бабиному Яру.

Я народився у квітні 1942-го – коли сталася ця трагедія, мама була мною вагітна... Ніколи не питав, чи боялася вона, що її розстріляють за переховування єврейських дітей. Просто розумів, якою вона була людиною. Та й дізнався про її подвиг досить пізно – в 80-ті. Лиш раз вона обмовилася, що дуже переживала, як би не доніс хтось зі співробітників, але, на щастя, всі виявилися людьми: жоден навіть не подумав піти в комендатуру або шепнути поліцаям.

Про те, що мама рятувала дітей, уперше розповів Василь Михайловський – один із хлопчиків, яких мама ховала. Зустрілися вони випадково, в Києві: він, уже дорослий, ішов зі своєю прийомною матір'ю, Бертою Савеліївною Михайловською, яка теж у медицині працювала, в 10-й міській лікарні, а назустріч – моя мама. Берта Савеліївна впізнала її і каже: "Дивись, синку, ця жінка тебе врятувала". А вже на початку 90-х вийшла велика стаття в газеті "Хрещатик": Михайловський розповів свою історію, після чого почали відгукуватися ще і ще хлопчики, дівчатка... Спочатку мамі присвоїли звання праведниці Бабиного Яру, а потім меморіал Яд Вашем в Ізраїлі удостоїв її звання праведниці народів світу. Це був 1995-й рік, мами, на жаль, уже не було серед живих, і за її дипломом поїхали я і моя дружина.

Знаєте, мама не вважала себе героїнею і ніколи не дивилася фільмів про війну. Напевно, тому що кожен день бачила найстрашнішу сторону війни – сирітство. Тато теж не вважав, що робить подвиг: він під час війни працював на залізниці, спеціально залишився в Києві, щоб передавати підпіллю відомості про німецькі ешелони. Щодня ризикував життям, але час був такий, і вони з честю цей час витримали – як випробування. Мама ще й хрещену мою, тітку Олену, врятувала. Її збиралися відправити на примусові роботи в Німеччину, але мама виписала довідку, що в Олени відкрита форма туберкульозу. Сухотних на роботи не брали.

Юна Ніна Гудкова (праворуч) із подругою Оленою.

Я маленький був, і багато що пам'ятаю нечітко. Але я дуже вдячний Василеві Михайловському, який пам'ятав набагато більше і з яким ми до кінця його днів спілкувалися як із другом нашої сім'ї. Будучи заступником голови Всеукраїнської асоціації євреїв-в'язнів гетто і концтаборів, він доклав значних зусиль для підтримання пам'яті про Бабин Яр, про тих, хто врятувався і рятував. Шкода, що його з нами вже немає...

"Коли німець наказав євреям і комуністам вийти з шеренги, тато мало не зробив крок уперед, але товариш-українець смикнув за руку"

У журналістки OBOZREVATEL збереглися спогади Василя Васильовича – свідка найстрашнішої як для Києва, так і для всієї України трагедії ХХ століття. У 80-ту річницю Бабиного Яру ми не можемо їх не процитувати.

"Моє справжнє ім'я – Цезар Кац, і всі домашні звали мене Цезік, – згадував Василь Михайловський. – Тато – Петро Соломонович Кац, мама – Ціпа Павлівна Зільберштейн. Були ще старший брат Павлик і бабуся. Незабаром після того, як народився я, мама померла: відірвався тромб. Коли мати вмирає до того, як дитині дали ім'я, немовля, за єврейською традицією, називають за першою буквою маминого імені, так я і став Цезарем.

"Моє справжнє ім'я – Цезар Кац, і всі домашні звали мене Цезік...".

Родина наша була забезпеченою (тато працював директором кав'ярні на Хрещатику) і мешкала на вулиці Костельній. Пам'ятаю якісь уривки много дитинства – як брат із друзями, сміючись, тікають від мене цією вулицею, а я стою і плачу: їм не подобалося возитися з малюком, а мені, навпаки, хотілося гратися з ними... Вихованням нашим займалася, головним чином, няня Надя (взагалі-то, за документами вона Анастасія була, але всі чомусь Надею звали), сільська жінка, яка в 30-ті роки пішки прийшла в Київ з-під Маріуполя, рятуючись від голоду.

Коли почалася війна, тато записався добровольцем на фронт, а ми з нянею і бабусею повинні були евакуюватися. Але щось пішло не так, на якійсь станції під Ніжином ешелон затримали, ніхто не знав, як довго він простоїть: тоді вглиб країни вивозили, передусім, обладнання заводів і фабрик, щоб не дісталося німцям, а люди повинні були чекати. Старші вирішили, що Надя зі мною вийде пошукати якихось припасів. А коли ми повернулися на станцію, не застали бабусю і брата: ешелон пішов без нас.

Пізніше я дізнався, що рідні дісталися до Москви, де їх прийняв наш дядько-музикант, який виростив Павлика як рідного сина. І коли ми через роки знайшли один одного і стали спілкуватися, всі дивувалися: як це так, що один брат – Павло Петрович Кац, а другий – Василь Васильович Михайловський? А тоді що було робити? Надя повернулася зі мною, чотирирічним, до Києва, у нашу квартиру: більше нікуди.

28 вересня 1941 року я побачив тата – тоді ще не розумів, що востаннє... Він потрапив в полон, був у таборі на Дарниці, потім їх переганяли в інший концтабір, на вулицю Керосинну. У дарницькому таборі він дивом уникнув розстрілу. Коли німець наказав євреям і комуністам вийти з шеренги, тато мало не зробив крок уперед, але товариш-українець смикнув за руку: "Петре! Куди?!".

"Жиденя завтра в Бабин Яр веди", – сказала двірничка Наді"

Полонених, які були змучені і не могли йти, німці пристрілювали дорогою. Тато теж був знесилений, упав, але конвоїр, мабуть, не помітив... Потихеньку батько добрів-доповз до нашої квартири, думав там помитися, переодягнутися – а застав мене і Надю. Але зустріч була недовгою: прийшла двірничка, привела поліцаїв. Тато їм не дався, кинувся бігти через чорний хід, але, мабуть, і там його чекали. Якщо не одразу вбили, то наступного дня, з тисячами інших... Про його долю ми з братом так нічого і не дізналися.

"Жиденя завтра в Бабин Яр веди", – сказала двірничка Наді. Ну а та хіба знала? Уранці зібрала якісь пожитки, та й пішли... Щоправда, молочниця наша ніби відчувала: "Надько, дура безграмотна! Сама на смерть ідеш і дитину тягнеш! Паспорт, паспорт хоч перед собою тримай!". Та послухалася, витягла паспорт, де написано, що вона українка.

Але біди все одно ніхто не відчував: люди йшли у Бабин Яр цілими сім'ями, дуже великими, по 20–30 осіб, з підводами, на яких лежали вузли, стояли скрині... Більшість євреїв повірила в обіцяну Палестину. Хтось думав, ну, в крайньому разі, поселять у якомусь там гетто, але не вб'ють же всіх!

Я втомився, а Наді важко було нести мене на руках, і вона посадила мене на чийсь віз. Там стояла валіза, повна іграшок: ляльки, сопілочки, барабан... Я потягнувся до них, але няня заборонила брати: "Цезік, це чуже!". Роки по тому я розповів про це Іллі Левітасу, чудовому нашому історику, котрий 34 книги про Голокост написав, і мій спогад про іграшки наштовхнув його на думку, яким має бути пам'ятник дітям, загиблим у Бабиному Яру. У 2001-му його встановили: це зламані ляльки – зламані маленькі життя...

Спогад про іграшки наштовхнув Іллю Левітаса на думку, яким має бути пам'ятник дітям, загиблим у Бабиному Яру

Уже на вулиці Мельникова почалася тиснява: німці лаялися, підганяли людей, били прикладами, люди спотикалися, падали, моторошні вівчарки гавкали і рвалися до нас... Я на все життя злякався собак: ті вівчарки іноді сняться й зараз. І ще з того дня в мене страх перед колонами людей. Уже навіть після війни, коли я бачив, як вели полонених, я відвертався і притискався якомога сильніше до когось із дорослих...

Няня підхопила мене на руки, але хтось її штовхнув, і ми впали на протитанковий їжак. Я боляче вдарився, розбив голову (шрам залишився на все життя) і голосно заплакав. Надя впустила паспорт, хтось допомагав нам підвестися і... У буквальному сенсі слова схопив за шкірку і виволік з колони: "Нічого вам тут робити, геть пішли!".

"Ніна Микитівна робила все, щоб ми вижили. Навіть пробилася до бургомістра, щоб дозволив старшим дітям збирати недоїдки біля ресторану "Театральний"

Кілька днів ми ховалися у підвалах, ночували в руїнах ЦУМу, харчувалися тим, що давали няньчині знайомі: хто хліба винесе, хто цибулину, хто яблуко... Побиралися, можна сказати. Та було зрозуміло, що довго це тривати не може. Надя дізналася: є дитсадок, який став притулком, – і повела мене туди. На клаптику паперу вугіллям надряпала "Вася Фомін" (її прізвище – Фоміна, Анастасію Фоміну теж визнали праведницею народів світу), залишила мене під дверима, а сама за рогом причаїлася: заберуть чи ні?

Забрали.

Ніна Микитівна Гудкова, завідувачка, одразу зрозуміла, що я єврейський хлопчик. Кучерики обстригла, розповіла, де ховатися, як поводитися й що відповідати, якщо запитають. Діти, які залишаються сиротами, дуже швидко дорослішають. Якщо ви бачили сиріт, Аню, не могли не помітити: наче й мале, а такий тисячолітній погляд...

Ми в ті роки дізналися про все одразу: і що таке залишитися самому, і що таке голод, і що таке смерть. Ті, кому був рік-півтора або хто слабенький зовсім, не виживали. Я прив'язався до однієї дівчинки, Людочки. Вона вже навіть не вставала з ліжка – узявся за нею доглядати, давав попити води... І одного ранку прокидаюся, підходжу до її ліжечка, а її немає. "Де моя Людочка?" – питаю. А Ніна Микитівна каже: "Васю, нема". У мене всередині ніби щось зламалося: стало зрозуміло, що "нема" – це назавжди.

Ніна Микитівна робила все, щоб ми могли вижити. Навіть пробилася на прийом до бургомістра, щоб дозволив старшим дітям збирати недоїдки біля ресторану "Театральний". А потім, теж із його дозволу, над нами взяли шефство працівники бійні. Щотижня приносили відро крові, на дні якого лежали тельбухи і навіть іноді шматки м'яса.

Мрія у нас, у сиріт, була одна: кожен хотів, щоб його знайшли родичі або забрав якийсь добрий чоловік. Я теж хотів, але мене ніхто не обирав. Я був схожий на хворе вороненя: великоокий, обірваний, нещасний, з животом, що роздувся, ніжки-патички... Перед відступом німці відправили всі дитбудинки подалі від міста, так ми опинилися у Ворзелі. "Як же мене тут знайдуть? – думав я. – Мене ж прийдуть забирати туди, а я тут". Постійно чіплявся до тітки-санітарки: "А мене ніхто не шукав? А за мною ніхто не приходив? Коли вже за мною прийдуть?". Якось раз вона відмахнулася: "Відчепися! Завтра". Так, як я чекав того завтра, я нічого і ніколи не чекав.

З самого ранку чатував біля кабінету Ніни Микитівни – і раптом побачив, що до неї йдуть ставний чоловік і красива чорнява жінка. Мені вони одразу сподобалися, і я кинувся до них: "Таточку! Мамочко! Це я, ваш син Вася! Де ж ви були так довго, я так на вас чекав!". Вони на хвилину оніміли, а потім чоловік притиснув мене до себе й сказав: "А я, синку, також Вася. А маму Берта звуть".

У них не було власних дітей, і вони вирішили взяти сироту з притулку. Приїхали за дівчинкою, але всиновили хлопчика. Василь Іванович Михайловський був лікар, і дуже хороший – як то кажуть, від Бога. Він виходив мене, і я вже не був схожий на обідранця. А всі, хто бачив нас із мамою, говорили: "Як ваш хлопчик на Берту Савеліївну схожий! Кажуть, син на маму схожий – значить, щасливий по життю...".

Маленький Вася Михайловський з названими батьками Василем Івановичем і Бертою Савеліївною.

Мої названі батьки в роки окупації теж натерпілися: як ви розумієте, мама Берта була єврейкою. Її мати, моя добра бабуся Песя, не хотіла віддавати доньку за Михайловського – сина православного священника, та ще з таким "тавром": трьох братів у 30-ті роки запроторили до ГУЛАГу! Але майбутній зять підкорив її тим, що... вивчив їдиш. Лише для того, щоб знайти спільну мову з тещею, яка вдома майже не говорила ані по-українськи, ані по-російськи, тільки рідною.

До війни тато Вася поневірявся по містах: в одному попрацює, у лікарні порядок наведе – і переїжджає в інше, коли енкаведисти починають придивлятися. А у воєнний час так взагалі життя не стало: дружина й теща – єврейки, щодня сиди і бійся розстрілу. Він купив мамі паспорт на ім'я Віри Савеліївни Михайловської, але той документ не був надійним захистом. Доводилося ховати родичок, і він переховував їх... у морзі й інфекційному відділенні. Бабуся йшла до тифозних хворих, а маму батько клав до мертвих, щоб залишилася жива...

Він розповідав, що в Кіровограді, де вони раніше мешкали, по сусідству жив німецький лікар, який іноді приходив поговорити. Одного разу з ним прийшов п'яний офіцер. Мама з бабусею встигли сховатися, а татові він дуло до скроні приставив: "Юде???". "Найн, найн!" – закричав доктор-німець. Той трохи заспокоївся і пішов. "Васю, це що, борошно у тебе на голові?" – здивувалася бабуся, вийшовши зі свого "укриття". А потім зрозуміла: "Синочку, та ти ж весь сивий!".

Був іще випадок, коли санітарка п'яна, яка з німцем волочилася, на тата пальцем вказала: "Юде! Юде йде!". Ображена за щось була. Німець побив тата, половину зубів вибив... Але стріляти одразу не став – змусив штани зняти. Побачив, що не юде, і пішов. Отак ми жили, і не дай Бог нікому й ніколи так жити.

Щороку я приходжу в Бабин Яр і думаю про десятки тисяч тих, хто звідти не повернувся. Скільки книжок вони могли написати! Скільки красивих будинків побудувати! Скільки винайти ліків, потрібних людям машин, скільки дітей народити і виростити – розумних, красивих, талановитих... Але знайшлися ж нелюди, які швидко все повирішували: цих, оцих і тих – знищити. Ці будуть жити, а ті – не заслуговують. Жахлива трагедія, що забрала стільки життів! І стільки життів зламала...".

Прийомний батько Василя Михайловського Василь Іванович також у списках праведників народів світу. Як і дружина одного з його закатованих у радянських таборах братів Марта, і племінниця Маруся. Їхня історія теж схожа на кіно, яке не можна дивитися без сліз. Насправді Марта була француженкою, і звали її Шатель. А якщо ти іноземка, та ще в СРСР, та ще чоловік репресований... Незважаючи ні на що, Марта-Шатель зуміла зберегти здатність жаліти й співчувати, і в роки окупації вони з донькою рятували єврейського хлопця Сашу. Потім він пішов на фронт, а повернувшись з війни, розшукав рятівниць і одружився з Марусею.

Герой нашої історії, Василь Васильович Михайловський, він же Цезар Петрович Кац, прожив 83 роки. 8 вересня 2020-го його не стало: стійкий і мужній свідок трагедії в Бабиному Яру відчайдушно боровся з онкозахворюванням, але перемогти його, на жаль, не зміг.

OBOZREVATEL продовжить знайомити вас із історіями тих, хто врятувався з Бабиного Яру і хто ризикував життям, щоб урятувати інших.

Як повідомляв OBOZREVATEL, президент Володимир Зеленський надав звання Героя України історику Іллі Левітасу посмертно.