Блог | Раздражает мама? Вспомните свое детство: она всегда была на вашей стороне
Когда меня раздражает моя мама (часто). Когда я злюсь, что она мне в сто первый раз рассказывает, что я похудела (или поправилась). Когда я устаю слушать о каких-то пустячных (для нее очень важных) дел. Когда я закипаю изнутри (на самом деле, выплескиваю наружу) от бесконечных повторов одного и того же. Тогда я вспоминаю.
Например.
Далее текст на языке оригинала.
Мамина подруга, руководительница сельского отделения почты, звонит маме на работу: - Приди и забери, пожалуйста, свою посылку. Здесь мандарины пахнут на все помещение.
Я приходжу зі школи, а вдома 10 кілограмів дрібних, але пахучих мандарин, яких я в такій кількості ще не бачила. Посилка з Москви. Там же все було тоді) Мама познайомилась з москвичкою в санаторії. І вони домовились. Мама їй відсилала якусь цибулю, яблука, а та лише одне – мандарини. Я дуже любила мандарини. І досі люблю. Але ті, маленькі сонечка, розсипані по натопленій лежанці, були найсмачнішими…
Захворіла дівчинка, яка мала бути Снігуронькою на шкільному святі. Доручили бути Снігуронькою мені – "бо твоя мама зможе швидко пошити тобі плаття". Я вчу слова роль, а мама півночі шиє мені сукню, майструє корону, намазує її клеєм і посипає битими ялинковими іграшками, щоб блищала і сяяла, чобітки гарно обшиває дефіцитною марлею і білим "зоном" (я не знаю, як правильно називається та цупка біла тканина). На ранок я невиспана, але щаслива і гарно вбрана. Мама встигла.
По всьому винограднику мама посадила кавуни. Їх було багато, йшли щедрі дощі, зав’язалося багато плодів і все виросло. Але кавуни ще були нестиглими. Мені мама з бабусею про це сто разів сказали. Коли нікого не було вдома, я вирішила сама все перевірити. Взяла ножа і пішла робити надрізи в тих кавунах. Акуратно вирізала трикутник, пересвідчувалась, що м’якоть бліда та нестигла, акуратно вкладала той трикутничок назад. Я була впевнена, що він приросте і ніхто не дізнається про мої спроби.
Мама виявила диверсію, коли кавуни почали гнити. Вона брала їх в руки, зносила на кінець городу. Спочатку лаялась, а потім плакала. Вона вирощувала ті кавуни на підвіконнях, з насіннячка. Тішилась, що виріс гарний баштан. Я і досі відчуваю сором. І вдячна, що вона, зі своїм буйним темпераментом і скаженою енергією, не прибила мене на місці. Вона мене взагалі не била. Я ніколи і нічого не боялась вдома. На відміну від багатьох моїх ровесників тоді.
Я любила читати. І моя мама, зі своєї 7-річною освітою, віддавала 2 зарплати швачки на річну підписку періодики. Село тоді мало квоти на товсті журнали. Класу з 8-го я отримувала Роман-газету, Юність, Літературну газету, Смену, Октябрь, Новый мир і ще купу різних журналів, чиї назви зараз нічого не скажуть.
- У нас директор школи і голова сільради в рази менше виписують, - з докором казала мамі поштарка.- А у вас через день журнали. Ваша Зоя тільки читає? Нічого вдома не робить?
І моя мама мене "відбивала": - І робить, і читає. Вона просто все встигає. А ваші діти? – невинно питала.
Малою, я дуже мерзла в ноги. Мама мені не купувала гумові чоботи. А практично всю весну, осінь і частину зими в наших південних краях треба було носити гумові чоботи. Грунтові дороги і грунтові стежки. Мама мені купувала дві пари шкіряних. Щоб вистачало нас сезон. Одні на багнюку, а інші на суху і холодну погоду.
- Ото ти її балуєш! – регулярно казала мамі наша сусідка. – Що з неї, такої балуваної, виросте? Вона не встигла подумати, а ти сіла і за ніч пошила їй спідницю чи брюки. Чи купила, що вна захотіла. Дітей не можна балувати.
- Можна, - відповідала моя мама, яка звично йшла проти сільських трендів. – Мене мій тато дуже балував. І це найкраще, що зі мною було. Хто зна, чи будуть її балувати, коли вона стане дорослою…
А колись, коли мені захотілось модної в’язаної шапки, вона розпустила дороге "верблюже одіяло", і зв’язала мені і шапку, і шарф, і розкішний светр…
Вона навчилась варити сир, бо я любила той сир страшенно, а в магазинах – порожні полиці. І в ті ж часи жорсткого дефіциту продуктів, завела корову, бо я любила молоко, сметану, ряжанку ("кисляк", як у нас говорили). Корова – то титанічний труд. Для молодої жінки особливо.
І ще тисячі таких епізодів, коли мама була рятівним колом, беззаперечним авторитетом, прихистком і захистом, найлояльнішим банком з видачею грошей на примхи без зворотньої віддачі.
І я завжди знала: що б не трапилось, моя мама ЗАВЖДИ на моєму боці. Навіть коли я була сто разів не права.
І зараз, коли я злюсь, дратуюсь і втомлююсь, я згадую. Себе. Малу. І маму. Молоду.
І ми ще нічого не знали про психотравми, особисті кордони, токсичне оточення….
