Як не помилитися з вибором університету: плюси та мінуси приватних та державних ВНЗ

Як не помилитися з вибором університету: плюси та мінуси приватних та державних ВНЗ

Рано чи пізно кожна молода людина постає перед дилемою. Перший серйозний вибір підлітка – яку спеціальність та університет обрати? Бекграунд державних вишів пам'ятають і знають всі ще з часів Радянського Союзу. Облуплені стіни, відсутність діджитал-новацій і суха теорія, які не дозволяли втілювати творчі амбіції – не найкраща візитівка класичного навчання. А чому ж навчають приватні виші? Старше покоління упереджено ставиться до подібних авантюр. Мовляв, гроші тягнуть, а знань і дипломів не дають.

А тому важливо зрозуміти як не потрапити в освітнє “Прокрустове ложе” і правильно обрати варіант для самореалізації.

Але розпочнемо з позитиву. Одні переконані, що державні університети – це гарант якості, інші оспівують прогресивність приватних. Та чи універсальна ця формула для всіх храмів науки? Які ж переваги та недоліки у ВУЗах різних типів власності? І, зрештою, що обрати? Проаналізуємо всі “за” і “проти”.

Відео дня
Державні ВУЗи – гаранти якості чи освітні черепахи

Перевага державних закладів – перевірка часом, яка наштовхує на думки про фаховість і престижність. Та насамперед перед очима фінішна пряма здобуття дипломів. А міжнародні зв'язки з ВУЗами-партнерами – додатковий бонус.

Серед вступників чимало тих, хто бажає приміряти звання студента за програмою обміну. Здебільшого такою опцією володіють саме бюджетні заклади.

Дотепер головним козирем державних вишів залишається наявність держзамовлення. Адже грошові винагороди завжди мотивують вчитися краще. Тим паче є шанс замахнутися не тільки на звичайні, але й на підвищенні або взагалі іменні стипендії. Так мій товариш став науковою зіркою університету, зібравши колекцію іменних студентських премій – Миколи Аркаса, Верховної Ради та Президента України.

А для декого важливі орієнтири особистісні. Наявність іменитих випускників і елітного професорсько-викладацького складу. Так, скажімо, Національний університет Франка у Львові може гордитися Лесем Курбасом, Маркіяном Шашкевичем, Михайлом Вербицьким і власне самим “каменярем”, на честь якого й був перейменований. А ось Тараса Шевченка подарував Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Вячеслава Чорновола та Остапа Вишню.

Наявність відомих людей серед випускників автоматично піднімає авторитет ВНЗ. Мовляв, у нас є всі шанси стати знаменитими та заможними, провівши декілька академічних років за студентськими лавами в тій чи іншій будівлі. Звучить круто, а головне – надихаюче! Ба більше, саме державні виші опиняються в когорті престижних світових рейтингів за науковим потенціалом і кількістю працевлаштованих. Мій однокашник по гуртожитку вступав, орієнтуючись саме на вищезазначені показники, і не пожалкував!

Але навчання в державних храмах науки не позбавлене і ризиків. Ніхто не гарантує, що виш не можуть закрити або об'єднати кілька в один університет. Тому викладачі та студенти живуть від акредитації до акредитації. А подекуди засилля номенклатурної професури та застарілі методики навчання лише гальмують розвиток і впровадження нових розробок.

Та й правила вступу більш уніфіковані та складні. А конкурси зазвичай шалені, і тому знайти “місце під сонцем” почасти складніше, ніж в комерційних вишах. Адже всім нам відомо, що без омріяного бюджетного місця – і поготів можна натрапити на драконівські ціни контракту.

До слова, захмарні суми не завжди відповідають якості освіти. Тим паче, коли у вишах починають розділяти бюджетників і контрактників на групи з різними графіками та навантаженнями. А ще один мій колега-лічикруп вимагав в студентські роки від ректорату пояснити за що він платить. Але така ситуація характерна не тільки для державних вишів.

Тому, обираючи університет, потрібно звертати увагу не лише на форму власності, а й на спеціалізацію. Адже, якщо бажаєте стати журналістом – вам відкриті двері в КНУКіМ. Фахових юристів готують в Шевченка. Економістів в університеті Вадима Гетьмана, а сильні IT-спеціалісти виходять з університету Сікорського. Важковаговики з іменем і статусом, але це далеко неповний перелік. Головне – відшукати сродне.

Приватна освіта – райська насолода за особливий прайс чи галочка для роботодавця

Вотчина більшості недержавних вишів – можливість стати студентом майже будь-коли. З низькими балами ЗНО або без них вас радо зарахують деякі приватні університети, де майже все навчання платне. І, безперечно, це значний мінус, адже на відміну від державних – альтернатив потрапити на бюджет обмаль. Лише цьогорічна програма “гроші ходять за студентом” трохи покращила ситуацію.

І все ж, якщо брати статистику – в приватні виші на бюджетну форму вступило всього 43 студенти. В той час як загалом на бакалаврат було виділено більш як 85 тисяч місць держзамовлення.

Та певні приватні виші теж доволі перспективні, адже відкривають нові прогресивні шляхи для молоді. Передові програми, матеріальна база і методи навчання іноді можуть дати фору будь-якому державному ВУЗу-гегемону. Ось тільки “академічна незалежність” комерційних вишів непідконтрольна. А результативність викладацької роботи та успішність випускників почасти програють бізнесовий батл.

Але і це ще не всі проблеми, з якими можуть зіткнутися студенти в приватній просвіті. Колега по цеху якось розповідала, що залишилася взагалі без диплома, навчаючись чотири роки на відмінно, не покладаючи нічого. Оскомина на все життя та огида до освіти – наслідок халатності вищого керівництва.

Та чи можна говорити, що це характерно для всієї приватної освіти? Однозначно – ні. Тим паче більшість таких вишів можуть похизуватися серйозними важелями для працевлаштування своїх випускників як в Україні, так і за кордоном. Так, навчаючись, знайома мала нагоду попрактикуватися в Сінгапурі, Об'єднаних Арабських Еміратах та Іспанії. Погодьтесь, набір країн вражаючий. Робота, навчання і туризм – клондайк для любителів яскравих мандрівок та непоганих заробітків.

Та й загалом приватні заклади самостійніші у створенні навчальних програм і швидше реагують на виклики часу. Скажімо, Інститут психології та підприємництва один із небагатьох, що готує менеджерів з продажу. А вміти продавати – зараз і престижно, і прибутково. А велична архітектура в стилі ОнтоАрт, власна бібліотека, концертний майданчик просто неба та сучасний гуртожиток з видом на затоку Дніпра не залишать байдужими нікого.

Ще один приклад успішного приватного “самородка” – Український Католицький університет, в якому навчаються не тільки майбутні богослови, але й акули пера. Приміщення для хору, кінозал, спортзал та близько 100 житлових кімнат створюють домашню атмосферу для студентів і викладачів вишу.

Тож, як бачимо, переваг у приватників достатньо. І кожен охочий зможе підібрати щось цікаве і непересічне.

Чесноти різні, та головне – кінцева мета

Українські ВУЗи – це широка палітра вибору! Від факультету ТікТок в університеті Поплавського до суспільствознавства Могилянки. І кожен з них унікальний і впізнаваний саме за своєю спеціалізацією, а вже меншою мірою за формою власності. Отже, загального рецепта вибору – державний чи приватний виш – не існує! Вступаючи до державного – більше шансів отримати омріяний бюджет, а торуючи шлях у приватному – краща ймовірність опанувати актуальну галузь і виїхати за кордон. Та завжди потрібно орієнтуватися на те, які фах та університет краще підходять за умовами. Поділ же же за типом власності – не завжди дороговказ, на який варто покладатися.

disclaimer_icon

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...