Наші 48 годин, які вирішують усе

6 хвилин
85,4 т.
Наші 48 годин, які вирішують усе

Я не знаю, почнеться велика війна завтра, в ніч на середу чи ще на тиждень пізніше. Так само не знаю чи взагалі вона почнеться цього року або ж зусиллями союзників відтермінується на довше. Цього наразі не знає ніхто у світі.

Натомість я досить добре уявляю, хто та що визначить перебіг цієї війни та переможця у ній. Ці хто – ми з вами, ми усі, а не виключно хлопці й дівчата із передових частин ЗСУ. Визначальною буде наша поведінка у перші 48 годин навали, далі все піде за інерцією і з практично неминучим результатом – в той або інший бік.

Якщо ми всі разом гідно протримаємось ці перші дві доби – далі ми зможемо відмобілізовувати всі ресурси немаленької 40-мільйонної країни, а союзники надаватимуть таку допомогу, порівняно з якою нинішня видаватиметься "демо-версією". І якими б значними не були наші втрати, скільки б часу не зайняла "реконкіста", підсумок війни буде однозначним: наша перемога, повернення і окупованих зараз земель, і тих які встигнуть окупувати на початку нової інвазії. Будуть і репарації, якщо звісно на карті світу залишиться Росія, з якої можна буде їх запитати – що до речі не факт.

Відео дня

Якщо ж наш опір буде таким, як свого часу у Криму або як опір афганської армії талібам – тоді росіяни переможно пройдуть до наших західних кордонів, а союзники будуть зайняті виключно евакуацією своїх громадян.

Чому я пишу такі ніби очевидні та банальні речі? Бо на вихідних наслухався міркувань цілого українського полковника про те, що "якщо нагорі не домовляться, то у росіян така сила, що опір позбавлений сенсу". Трохи шокований діалогом я пообдзвонював друзів, і дізнався що подібні офіцерські розмови геть не поодинокі (сподіваюсь хоча б не масові…). На жаль, мій досвід 2014 року свідчить, що саме серед тих, кому ми з вами роками платимо податки за наш захист, аномально багато подібних капітулянтів, бо ж вони бачте вчилися у всяких спецкакодєміях, де совкові генерали вчили їх про непереможність РФ, і взагалі вчили що результати будь-якої війни визначаються виключно співвідношенням танків та літаків противників (хоч навіть шкільний курс світової історії показує що все м’яко кажучи не так однозначно).

Я не вчився у спецкакодєміях, навіть військову катедру не закінчував. Натомість радянські та російські танки вперше зустрічав у Вільнюсі у 1991-му, вдруге у Грозному у 1995-му, втретє у нас на Луганщині. В усіх випадках у нас не було ні "Джавелінів", ні "Стінгерів". Незалежна Литва вистояла та дочекалась визнання світом, наразі вже допомагає нам "Стінгерами" та "Джавелінами". Чечня, розміром з Київську область, з розгромним рахунком виграла першу війну з Московією. На жаль, чеченці програли Кремлю гібридну інформаційну війну, їх змогли демонізувати та ізолювати. Покинута всім світом крихітна Ічкерія впала під тиском другої навали, але загалом на те щоб приборкати країну з населенням меншим за Оболонь чи Виноградар у "непереможної" Імперії Зла пішло ціле десятиліття. Нашу ж ближчу історію читачі сподіваюсь пам’ятають не гірше за мене.

Окремо хочу акцентувати на моєму скромному чеченському досвіді. Серед найбільших жахіть, якими лякає нас Росія і які судячи з усього дійсно паралізуюче діють на таких от наших горе-полковників, є загроза повітряних ударів. Бомбардування – це те, чого нам на щастя не випало у 2014-му, і те що дійсно може стати нашою проблемою у масштабній війні. Для більшості наших ветеранів, які на власному досвіді переконались що на землі московити з бурятами аж ніяк не супермени, загроза авіаударів видається чимось геть незнайомим, а отже і потенційно страшним. Мені випало бути одним з небагатьох українців, хто в Чечні побував і під килимовими бомбардуваннями, і під точковими авіаударами, і під гелікоптерними атаками. Траплялись і "сушки", і "тушкі", "грачі" та "крокодили". Так от, як там у класика, "слюхай сюда, ща отсюда будєт проістєкать" J

По-перше, забувайте все, що ви бачили у голівудському кіні, або у документалці з бомбардувань Югославії чи Іраку. До нас прилетять не стрімкі натівські "стелси" із високоточними керованими ракетами. Над нашими головами з’являться старі іржаві совкові "єроплани", які скидатимуть такі само старі шматки вибухівки з точністю "в білий світ яко в копієчку". Вони здатні працювати виключно по площам, а не по точкам, і щоб реально суттєво нам дошкулити у них піде до біса вильотів. У Чечні та у Сирії вони могли дозволити собі місяцями безкарно "утюжити" по площах, бо проти них були партизани із голою "стрілковухою", без жодних натяків на ППО – і то якийсь серйозний військовий ефект було досягнуто за тривалий час. Цього разу у них не буде такого часу, а у нас буде яке-неяке ППО – ситуація кардинально відмінна від звичних москвинам каральних операцій.

По-друге, вони направду лякливі. Якщо гарматне м'ясо Імперія ніколи не жаліла та не жалітиме, то от за дорогою технікою вони побиваються всерйоз. Особливо зараз, коли внаслідок санкцій та війни з Україною практично втратили можливість випускати на заміну нову. Тож зухвалими будуть лише перші удари, до того як кілька "пташечок" будуть нами підбиті – після цього вони стають вкрай боязкими, і до цілей близько не підлітають, працюють з безпечної відстані – а отже ще менш влучно.

То що, бомбардування це геть не страшно? Звісно страшно. Так само як страшно коли в тебе вперше намагаються поцілити з танкової гармати, як страшно під першим артобстрілом, під першими мінами чи "градами". А далі так само – звикаєш. Страх залишається, але стає звичним, щоденним, буденним, а головне – контрольованим, а не панічним. Як жартував наш ротний, "очкують всі!". "Очкують", але продовжують робити свою справу. Аж допоки "очкувати" не почне ворог. Але… Але так це все виглядатиме на фронті.

В першу чергу авіаудари одразу зітруть межу між фронтом та тилом – межу, яка встановилась навесні 2014-го і досі тримається непорушно. Відстань до війни не можна буде виміряти у кілометрах – вона вриватиметься в глибокий тил за лічені хвилини, необхідні для підльоту. І саме у цьому головна небезпека перших 48 годин.

Якщо нашою реакцією на перші бомби в тилу буде паніка та "пропаловсьо!" - досить скоро потому "всьо" дійсно пропаде. Без нормального організованого тилу, із хаосом за спиною ЗСУ буде вкрай складно відбивати наступ ворога, і до істеричного лементу переляканих цивілів органічно додадуться "професійні" голоси таких полковників, як той що "надихнув" мене на цей текст. В такій ситуації найкращим варіантом для нас був би "мир" подібний до "миру" між Грузією та РФ у 2008, але не маємо ілюзій: на дворі не 2008 рік, ставки незрівнянно вище, і навіть такого "миру" нам Путін не подарує – він прийде для того, щоб "остаточно вирішити українське питання", а не заради якогось шматка території.

Якщо ж ми витримаємо, і реакцією на перші бомби стане не паніка, а здорова ненависть та самоорганізація – все буде добре. Якщо хлопці та дівчата на передовій побачать за собою справжній тил, організований, готовий виставляти резерви замість загиблих та поранених, доправляти все необхідне воюючим частинам, тил, який під час нальотів ховається по підвалах, але одразу після нальоту виринає назовні та продовжує працювати задля фронту – такий тил не зраджують, навіть за наказом якого – небудь імпотентного полковника. Совість не дозволяє.

А для заміни тих військових частин, які все-ж таки повірять "соовкам", вихованим на міфах про "нєпабєдімую та лєгєндарную", і розбіжаться у вирішальні перші дві доби, ми маємо бути готовими за цей же час виставити не меншу кількість резервістів та добровольців, притому виставити самі, не чекаючи поки "розчухаються" військкомати. У архаїчному світі наших військкоматів 48 годин – це час за який в кращому разі отримують "з центру" інструкції та починають їх неквапно вивчати, у війні 21 століття 48 годин визначають переможця.

Ці 48 годин покажуть, хто на що здатний. Покажуть на всіх рівнях – від верховного головкома до рядового, і не меншою мірою це стосується і нас, цивілів. Я не берусь "вангувати", чи добре спрацюють і військова машина, і цивільна влада – ми не дізнаємося цього раніше, ніж "все почнеться", натомість одразу наочно побачимо впродовж першої доби від початку інвазії. І залежно від того що побачимо, маємо бути готовими або підставити плече та сумлінно виконувати накази і інструкції, або ж скрушно похитати головою та не чекаючи наказів чи "легітимацій" самотужки приступати до виконання тих функцій, які виявляться оголеними.

Це – не війна ЗСУ або уряду. Це наша спільна війна, оскільки на кону наша країна і наші права та свободи, кожного з нас без винятку. І саме ми, прості тилові громадяни, своєю організованістю, спокоєм, готовністю прикрити всі "дірки" у управлінні та обороні, визначимо її переможця. У нас на це будуть цілих 48 годин.

disclaimer_icon
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...