Блог | День пам’яті
День пам’яті.
Я дуже тішусь що він у нас, нарешті, є. І що закінчилися сварки щодо того коли він має бути, бо усі боялись що він стане днем пам’яті загиблих в одній битві. Він не став.
Для мене він про морозні кілька днів в січні 2015 року, коли ми переміщались між базами 90го і тоді ще 80го (потім він стане 122м) окремих батальйонів новоствореної 81ї бригади. Ми чекали на можливість поїхати в район Аеропорту, щоб передати допомогу у безпосередній близькості до місця подій і переконатись, що робимо усе правильно.
Це були новостворені підрозділи. Дві незіграні між собою та всередині себе команди хлопців та дівчат, більшість з яких занесла в армію третя хвиля мобілізації. Їх першим місцем бою мав стати Донецький Аеропорт, з якого на відновлення вийшли їхні значно більш досвідчені колеги. Це було навіть не "з корабля на бал", це було "у пекло прямо з навчального полігону".
Я ходив по коридорах школи і лікарні (будівель в яких наспіх обжилися новоспечені десантники) і дивився на обличчя. Повз мене проносилися люди, хтось спішив в душ, хтось біг подзвонити рідним і привітати з Різдвом, хтось з бравадою чекав на свою відправку в одну з найгарячіших точок цієї війни, комусь було відверто страшно.
Все неслося дуже швидко, але нашу групу не було чим везти і ми мали пару днів на те щоб спостерігати. Спостерігати за побутом і як різдвяна вечеря у спільній казармі супроводжується дзвінком замполіта, який повідомляє сім’ї найстрашнішу новину.
Я не пам’ятаю більшість, з ким встиг привітатись у коридорі, з ким мимоволі познайомився, або обмінявся посмішками, з ким ділив стіл, хто гаркнув на мене, хто сидів за кермом, намагаючись не злетіти з обледенілої "дорожи життя", яка постійно обстрілювалась.
Але я точно знаю що частина з них протягом наступних двох тижнів пішли у свій останній бій і навіки залишаться молодими й дивитимуться на нас уже зі Стіни Пам’яті.
Ніколи у мене не було відчуття що смерть така буденна. Що вона поруч. І цього разу я розумів що дива вже не буде. Його й не сталось.
За пару днів упала вежа управління польотами. За пару тижнів ми змушені були відступити з Аеропорту. Мужність, страх, безглуздя, ницість ворога і неймовірна самовіддача наших, якою часто компенсувались необов’язкові помилки – це все нагадувало мені один з найкращих фільмів про війну – "Апокаліпсис сьогодні". Але події більше не відбувалися на екрані.
А потім все закінчилось.
Я скажу страшну річ, але мені тоді пощастило. Я не встиг задружитись з кимось, хто загинув. Федір Місюра з яким ми тоді жили в одній кімнаті чистим дивом лишився живим, втративши частину органів і кілька відер крові, пробувши "кіборгом" усього кілька днів.
Але я точно знаю, що тоді в одних зі мною кімнатах і коридорах, за одним столом цілком могли бути, наприклад, майбутні Герої України Іван Зубков чи Ігор Брановицький. Героями їх визнають уже посмертно.
Кожного разу проходячи повз стіну пам’яті я шукаю там знайомі обличчя. І радий, що багатьох не пізнаю, що нема людини, яка б показала мені кожного загиблого з ким я мимоволі опинився за одним столом, чи в одному окопі. Мені так легше. Я не певен чи зміг би витримати це знання.
До зустрічі біля стіни пам’яті.
