Красная книжечка на параде

5 минут
23,8 т.
Красная книжечка на параде

Коли я обриваю виноград, то завше згадую "празднік 7 ноября", бо в прадавню епоху розвинутого соціалізму саме на "октябрські празнікі" я приїжджав до батьків у Станіславів і збирав виноград. Адже тоді було кілька днів вихідних.

Цього року листопад був такий теплий, що я завершив збирати виноград щойно днями. І от знову згадалися ті червоно-кумачеві дні...

У школі та в інституті ми змушені були ходити на парад. Збиралися на подвір'ї навчального закладу, де нас дбайливо всіх записували. Найважливіше завдання, яке я завше собі в такі хвилини ставив, – це не виділятися і нізащо не потрапити до списку тих, хто буде щось нести: транспарант у парі з кимось, личину якогось партайґеноссе або прапор. Бо що взяв, те мусив і назад повернути. Отже, доведеться відбути весь парад, заки дійде черга твоєї колони.

Видео дня

Колони формувалися за різними закладами: спочатку рушали робітники заводів і фабрик, за ними працівники різних трестів, потім йшли медики, а інститути і школи в самому кінці. Тупцяння годинами на одному місці, та ще й у собачий холод, змушувало шукати змоги розігріти душу. І тоді кілька ініціативних громадян тихенько зверталися до міліціонера, який теж тупцяв, але не в колоні, а на хіднику, і просилися до гастроному. Міліціонер не перечив, лише зауважував, щоб одна нога тут, а друга там. До тієї групи спраглих приєднувалася друга й третя, і ось уже в гастрономі черга, а по кутках гуляє "чвертка" і розливається запах ковбаси. Громадяни поверталися збадьорені і з почервонілими писками, як і належиться в таке червоне свято.

Але тут траплялися конфузи. Не підеш же ж до гастроному з портретами вождів пролетаріату, от їх спирали на стіну біля входу. Коли раптом лунала команда рухатися далі, всі вибігали з гастроному і хапали, що в руки попало. Бо як тепер розрізнити, де чий, коли всі складені один на другий?

І тоді розігрувалася така сцена, яку описав Іван Керницький в оповідці про парад 1940 року.

"– Не руш мого Микити! – кричить якийсь балабушник з "Хлібтресту" і насилу вириває з рук бригадирові портрет першого секретаря партії.

– Пусти, сякий-такий сину, мого Молотова, бо як тя встрілю в ліхтарню, то всі кремлівські зорі побачиш!

А тут від слів приходить і до діла! Ось майнув у повітрі портрет маршала Тимошенка і з цілим розмахом опинився на чиїйсь маківці, аж полотнище лопнуло! Тут хтось когось вгараздив Мікояном! Там хтось комусь зацідив Кагановичем! А два стахановці підняли високо вгору портрет батенька народнього і засадили його по шию директорові "Хліботресту", що навинувся їм під руки".

Ну, аж такого лупцювання, то я не бачив, хоча до штурханини таки доходило, коли громадяни не могли поділити між собою портрети.

Після того, як нас переписали, мене проймала якась непереборна манія втечі. Я просто мусив пройти цей, кажучи по-сучасному, квест.

Колони вливалися струмками з різних вулиць до головної колони, яка рухалася попри двірець, потім завертала до обкому, де височіла трибуна, і вже аж після трибуни, вигукнувши "ураааа!", можна було розбігатися. А увесь той час колони стояли, дуже повільно посуваючись. І це тривало годинами.

Вислизнути з колони було неможливо, бо початок кожної бічної вулиці перегороджували барикади з вантажівок і мужні чекісти. Вони перекривали входи і виходи таким хитрунам, як я. Їхні прижмурені пильні очі стежили за кожним відхиленням від маршруту. Ще чоловік тільки подумав, що, може б, спробувати пролізти попід вантажівки, як вони уже свердлили його всепроникним поглядом і не зводили очей доти, доки не впевнилися, що той відклав свій замір… до другої барикади.

І от мені на першому курсі спало на думку, як саме долати ті барикади. Покинувши свою колону, я сміливо рушив хідником уздовж наступних колон, але на хідниках патрулювала міліція. Ще вони рота не розкрили, як виймав з нагрудної кишені лише кінчик червоного комсомольського квитка і сухо бовкав: "За фотоапаратом". І мене пропускали. Але далі треба було прошмигнути у першу ліпшу бічну вуличку. А там уже стояли цивільні дядечки з примруженими поглядами. Але – о диво! – і тут мені фортунило.

Цей фокус вдавався кілька разів. Але на третьому курсі я попався. Міліціонер запитав: "За яким фотоапаратом?" І я не знав, що відповісти. "Ви хто?" – була наступне запитання. "Я репортер "Комсомольського Прапора", – не здавався я, хоч і не був ним, але вже кілька віршів надрукував. "Удостовєрєніє є?". – "Нема". – "З якої колони вийшов?"

Я назвав. Він мене повів до інститутської колони і здав секретареві комсомольської організації товаришу Домбровському – лютому моєму ворогу ще з першого курсу.

Я пробував і далі щось брехати, але секретар сказав, що мені запишуть догану, і додав, що таким, як я, давно не місце в їхньому навчальному закладі. А після того тицьнув мені портер Брежнєва, якого ніс сам, і звелів стати на чолі колони.

Коли ми пройшли свою дистанцію і можна було розходитися, студенти, які несли світочів комунізму, мусили вертатися до інституту, аби здати це добро. Тут уже багато хто скооперувався: "Я тобі заніс минулого разу, ти мені занеси нині" – і так у кожного з'явилося по кілька портретів. Я теж хотів віддати "свого" Брєжнєва за пиво, але пильне око товариша Домбровського мене спинило.

– Нє-нє, друже, занесеш туди, де взяв.

– Але ж то ви взяли, а не я?

– Хочеш ще одну догану?

Я похнюплено поплуганився до інституту, увесь час думаючи про те, що цей портрет не записаний на мене. А мабуть, таки на Домбровського. То якого дідька я його мушу нести? Воно хоч тягар і не обтяжливий, але ліньки було так далеко пиляти.

І от, зникнувши з очей комсорга, помітив я, як якісь люди здають "свої" портрети при вході до будинку офіцерів. Ніхто їх не звіряє. То і я "свого" здав. А тоді бічними вуличками, бо центральні все ще були перекриті, пішов домів.

У перший же день навчання після вихідних мене викликали до комітету комсомолу інституту. Там уже сидів декан, ще різні комсорги. "Де портрет?" – напосівся Домбровський. "Який портрет?" – запитав я. "Той, що я тобі дав!". – "Я вам його і віддав", – брехав я, знаючи, що Домбровський має лиху славу алконавта і ходив вічно з бурячкою мордякою, яка цього разу стала ще бурячковішою. Отже, міг і щось наплутати. "Ти знущаєшся?" – волав він. Але в його голосі вчувалися нотки невпевненості.

Я безпорадно розвів руками, зробивши глупу міну. Декан запитав: "А на кого записаний був портрет?". Комсорг мусив признатися, що на нього. "То як же ви могли віддати його?" – запитав декан.

Комсорг щось пикав-микав, а я з погідною міною бравого вояка Швейка чекав, чим це закінчиться. Декан ще запитав, за яким я йшов фотоапаратом. Тепер я вже був підготовлений і відповів, що збирався робити репортаж до нашої стінгазети. Це декана цілком задовольнило, і мені догани не виписали.

Але наступного параду я знову долав цей квест. Тільки вже з фотоапаратом на шиї і з новою відповіддю: "За плівкою!".

disclaimer_icon

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...

Источник:zbruc.eu