Тарас Тополя: "Якщо приїхав Боно, значить, Україна на правильній стороні війни, тут добро, правда і світло"

Тарас Тополя – лідер, фронтмен гурту "Антитіла" – сьогодні воює, він, так би мовити, "мен" на фронті. Тарас разом із колегами по гурту служить на сході країни. Водночас йому вдалося записати кліп з одним із найпопулярніших співаків сучасності Едом Шираном, а також заспівати на одному концерті разом із знаменитим Боно із U2. Як вдається поєднувати медичний турнікет та мікрофон і чому батько трьох дітей пішов воювати – про це у сьогоднішньому випуску "Орестократії".

Не брехатиму, що розпачу немає

– Дуже просте і складне запитання: чому ти сьогодні на фронті? Ти – батько трьох неповнолітніх дітей. Водночас можеш приносити не менше, а може, і більше користі в тилу, та ти сьогодні десь під Харковом…

– Даючи відповідь на запитання, я говорю не лише від себе, а й від моїх друзів, колег, від імені музикантів гурту "Антитіла", тому що нас тут троє. Це – Сергій Вусик (клавішник), Дмитро Жолудь (гітарист) і я. Це рішення було прийняте ще до початку війни. Коли проголосували законопроєкт про сили тероборони і зробили можливим нам – цивільним особам – стати резервістами, пройти певний вишкіл і в разі потреби – посилити ЗСУ, ми усвідомлювали, що війна незворотня.

Розуміючи, що ми маємо досить великий вплив на людей, на нас дивляться і слухають, ми стали до лав ТРО. Навіть розпочали серію промоційних відео, якими ми закликали вступати до лав тероборони і бути готовим до найгіршого розвитку подій. Ми з першого дня пішли в місце комплектації сил ТРО, в наш 130-й батальйон на Солом’янці і почали нести службу.

Яка мотивація? Це не поєднувано: наявність у нас родин, трьох дітей, популярності і громадський обов’язок. Є громадський обов’язок. Ми маємо руки, маємо ноги, маємо голову на плечах, розум, кмітливість, талант певний, і ми маємо його використовувати в воєнний час так, як це буде найліпше, як це буде найбільш ефективно.

Плюс, зауважу, мені не подобається це протиставлення, що "ви могли би більше там десь на сцені"... Ми протягом усієї війни працюємо, по суті, на двох фронтах: на медійному – я роздаю величезну кількість інтерв’ю, 90% – це закордонні ЗМІ. Паралельно ми робимо якісь колаборації, запускаємо якісь вірусні відео, і при цьому виконуємо нашу безпосередню функцію як парамедики тут, на передовій, допомагаючи вижити нашим побратимам. І це для нас основна функція зараз.

– Наскільки я знаю, 130-й батальйон ТРО в перший місяць війни перебував десь у районі Бучі, Ірпеня…

– Частина нашого батальйону виконувала там завдання в найгарячіший період війни. Вже тоді у нас були, на жаль, і загиблі, і багато поранених. Крім того, ми ще й тримали там інші рубежі.

Об’єктивно, на той момент найбоєздатнішим підрозділом ТРО був наш підрозділ. І саме через те було ухвалено рішення, коли відійшла загроза від Києва, скерувати наш батальйон на посилення на Харківщину. 16-го квітня, здається, ми прибули в Харків і з того моменту тут. Коли приїхали, по центру міста били артилерійські снаряди.

– Які найяскравіші враження про Харків, про війну?

– Я згадую, як по Харкову луплять снаряди, а тут комунальники саджають квіти, клумбочки, наводять порядок. І це так мило було. Оце незважаючи на будь-які обставини, квіти треба посадити. Це символізувало, що Харків точно не здається, ці всі квіти розквітнуть, і буде українська краса.

– Квіти цвітуть зараз?

– Повним ходом. Я чекав, що вони і фонтани запустять, але я давно не був у тих місцях, можливо, їх і запустили. Це символізує, що ми ж тут боремося за майбутнє, а майбутнє – це квіти, фонтани, це щасливі усміхнені люди, це радісні діти.

– Ти на цій війні – парамедик. У тебе є медична освіта?

– Ні, ні в мене, ні в Сергія Вусика, ні в Дмитра Жолудя немає медичної освіти. Ми пройшли курси з тактичної медицини, але з 14-го року ми глибоко в темі, тому що займалися волонтерством і знаємо, що таке військова аптечка. Окрім того, ми боролися з 14-го, 15-го, 16-го року за те, щоб вона стала нормальною. І, на щастя, вона зараз такою є, і ми відкриваємо аптечки ЗСУ, і там представлений український якісний виробник, і там хороша повна комплектація.

Зрештою, ми знаємо, що таке медицина. І від парамедиків тут, на фронті, не потрібно якоїсь високої кваліфікації. Твоя головна місія – це зупинити масовану кровотечу. Або якщо вона зупинена неправильно, зупинити її, там перекласти турнікет, накласти бандаж, у разі потреби – проколоти груди в разі пневматораксу, засунути в носа назофарингіальну трубку.

– Ти це робив?

– Так. Ми чергуємо командами. Тут у нас троє людей, і з нами завжди є фаховий медик. У нашому підрозділі дуже непогано все організовано в цьому плані. І це, знову ж таки, заслуга гурту "Антитіла", Сергій Вусик багато займався тим, щоб налагодити все це тут правильно. Я часто працюю як парамедик, а після того, як надано допомогу, я сиджу за кермом і доставляю поранених бійців до стабілізаційного пункту, де їм уже надають більш фахову меддопомогу, в тому числі й реанімацію.

– Хотів би запитати про емоції: що ти відчуваєш, коли бачиш важкопоранену людину, якій ти просто зараз не можеш допомогти?

– Відчуття, що ти маєш зробити все, що ти мусиш, і робиш це. Наприклад, нещодавно евакуаційна група не довезла до стабілізації пораненого бійця, він помер прямо в автомобілі. Бувають такі моменти, що ти мусиш вивозити під обстрілами, тому що іде рахунок на хвилини. Я не брехатиму, що немає розпачу. Є певна розгубленість, ти намагаєшся не помилитись і зробити все правильно. І ти розумієш, що життя людини залежить від твоїх дій. Але от поки що, слава Богу, ми не зробили помилок.

У нас є величезна кількість різного відео, яке ми не публікуємо. Ми записуємо все на Go pro і потім розбираємо. І навіть якщо якісь були помилки припущені, розбираємо і дивимося, чи все ок, щоб далі вони не повторювались.

Ну слухай, які відчуття ще можуть бути? Тривожні відчуття, відчуття ненависті, злості, тому що помирають і отримують поранення найкращі. А скільки контужених, величезна кількість контужених. Це ж все потім воно вилізе в майбутньому – і психологічно, і ментальний стан здоров’я, і фізіологічно. Це все нас ще чекає.

– До цього неможливо звикнути?

– Можливо. Але я не хочу до цього звикати. У мене немає куражу, в мене немає якогось там адреналіну, я це роблю вимушено.

Боно – це такий собі маркер, як знак якості, за нами правда

– Є два військово-музичних кейси з участю "Антитіл". Це ваш кліп з Едом Шираном, який за перші дві доби, по-моєму, набрав 5 млн переглядів, зараз – 10 млн. Його побачили дуже багато людей в усьому світі. Ти міг би записати ще 5 кліпів з іншими виконавцями, це не був би більший внесок у нашу перемогу, ніж робота парамедиком?

– Нам ніщо не заважає записати тут ще п’ять кліпів з іншими виконавцями. Ти ж знаєш, як Едом Шираном цей кліп робився? По суті, ідея була наша. А реалізація – це наші друзі: Дмитро Шмурак і його команда, які, тільки-но були звільнені околиці Києва, вони приїхали туди і почали працювати. Ми вже, до речі, тоді вирушили в Харків. Тобто все це робилось дистанційно. Так само, як і вокал на цю пісню був записаний нашвидкуруч, я просто заскочив на студію, яку спеціально розгорнув для нас наш Максим Сиволап, бо вона не працювала.

Якщо така ситуація виникне знову, мені ж не обов’язково бути десь в Європі, щоб цим зайнятись.

З іншого боку, якщо нам прийде на заміну інший якийсь підрозділ ТРО і ми будемо виведені назад в Київ на відновлення, на доукомплектацію. Я не хочу зараз говорити детально про причини цього, але, щоб ви розуміли, у нас за тиждень 18 загиблих. Дуже важкі бої зараз ідуть. І поки зараз я говорю з тобою, Сергій Вусик з Геною Мясоєдовим (це фаховий лікар, експерт своєї справи, і в тому числі ще й музикант з гурту "Калєкція", відомого харківського гурту у вузьких колах) зараз евакуйовують поранених. Так от, батальйон має певний ресурс. І якщо нас виведуть на відновлення, і місяць-два ми будемо в Києві, можливо, "Антитіла" вирішать, що ми далі продовжуємо займатися творчістю. У нас дуже багато незробленого за цих 5 місяців з того, що ми могли, але не встигли зробити. Скажімо так, ми хотіли, але не мали можливості.

Хочу повернутися назад, на старт цієї війни, на момент прийняття рішення. Коли це все починалося, було чітко зрозуміло, що ми потрібні тут, у нашому рідному місті, і не пісень співати, а робити те, що конкретно рятує життя. І при цьому паралельно нам випала така нагода, яка дійсно раз в житті трапляється – заспівати з Боно. Тому що вибір був зроблений правильний, основне – людське життя, країна і боротьба за неї. Я так вважаю і мої друзі так само вважають.

– Я не можу пройти повз історію з Боно. Як народилася ця колаборація?

– Боно – це більше ніж музика. Він має певну місію – давати світло цій планеті. Він розуміє, що світ – чорно-білий, і оця чорнота – це друга половина світу – оті людські агресія, зло, ненависть і все таке інше, а напроти них стоїть все те світле, заради чого ми живемо і до чого ми тягнемося.

Так от, функція артиста, власне, – давати це світло через свою музику, через свої коментарі, через свої тексти, через свої вчинки. Ну, власне, він це і намагався робити. Плюс, звичайно, мабуть, що там очевидний контекст його боротьби з якимись власними життєвими ситуаціями. Він відчуває потребу допомагати іншим своїм прикладом.

Мені написав Ед Ширан і запитав, чи може він дати номер мого телефону Боно. Це взагалі здивувало – чи може він дати Боно номер мого телефону! Зрозумій, наскільки працює етикет! Він міг би в принципі просто дати номер і мене не запитувати. Я кажу: "Звичайно, можеш". І потім, десь через певний час, я не пам’ятаю точно, скільки днів пройшло, набрав Боно. Ми були зайняті трошки іншими справами, не буду зараз вдаватися в деталі. Він спочатку подзвонив з закритого номера, каже: "Це Боно, хелоу". І в мене аж щелепа відпала. А я кажу: "Сорі, Боно, я не можу говорити конкретно в цей момент, чи можна, щоб ми зв’язалися трішки пізніше?". Він каже: "Ок, гай".

І потім, коли я звільнився, ми зв’язалися з ним по facetime, обговорили, як ми співатимемо "Stand by me". І сказав, що поруч з ним я можу звернутися до будь-кого в цьому світі і буду почутим: "Тому, якщо ти маєш бажання сказати щось, приготуйся і скажи". І оце мене звичайно найбільше збентежило, я дуже почав переживати. Я не переживав за те, як ми заспіваємо, а переживав за те, чи я буду зрозумілим у своїх словах".

І ми, виходить, були майже добу без сну. Потім, ввечері нам дали дозвіл поїхати в Київ, щоб наступного дня виступити з Боно. Ми їхали цілу ніч бусиком, у якому я зараз сиджу. Слава Богу, він не поламався, доїхав нормально, хоча міг… він у нас старенький уже.

Я думав, що в нас буде якась репетиція перед самим виступом. Та коли ми спустилися в метро, уже саундчек закінчився, і Боно почав співати. Виходить, що я співав просто експромтом. І при цьому переживав, нервувався через те, чи я скажу все правильно. Ну нібито сказав, за допомогою телефона і шпаргалки, яку я собі написав. Потім, звичайно, ми ще підтримували певне листування, але не люблю бути настійливим.

– Про що ви спілкувалися?

– Я його привітав з Днем народження, зрештою. І, так я думаю, що коли буде якась реально дуже важлива потреба в його підтримці, я звернуся. А так я не буду турбувати його своїми якимись СМС.

– Що для тебе був дзвінок від Боно і можливість виступити з ним?

– Це багато різних емоцій. Я розумів, що його приїзд – це символічна штука. Як кажуть, якщо приїхав Боно, значить, Україна на правильній стороні війни, значить, тут добро, правда і тут світло. Боно – це такий маркер, як знак якості, що ми – "правильні", за нами правда. І я розумів, що це буде дуже сильний вибух інформаційний, і готувався до цього, переживав. А зрештою, якщо говорити особисто про мене, то для мене Боно – величина номер один у світі. Для мене, розумієш, немає крутішого артиста в усьому світі, ніж Боно. Навіть не артиста, а постаті.

– Ти був його фаном до цього концерту?

– Так. І залишаюся. Я, наприклад, я народився у 87-му році і у 87-му у Боно вже вийшов черговий альбом, він уже був зіркою. Називається "Джошуа Трі" – мій улюблений альбом. І що ще тут додати. Все життя, все моє життя у ньому був Боно з U2. Звичайно, я його не слухав з самого дитинства, але років там з 12-ти, коли я усвідомлено почав ставитися до музики, я слухав Боно, слухав U2, ну і Едж, звичайно.

– Можна сказати, що збулася якась мрія життя виступити на одному майданчику з Боно?

– Я навіть не мріяв про це.

– Як ти без сім’ї?

– Я тобі відкрию секрет. Вперше тобі це кажу, дай Бог все буде добре, я через тиждень побачуся зі своєю коханою, вона прилетить, потім доїде якось до Києва, і ми зустрінемося на декілька днів. (На момент виходу інтерв'ю щаслива зустріч відбулася і дружина Тараса вже повернулась до США. – Ред.)

– Вау. Це коротке повернення до Києва, правильно?

– Так, це коротке буде повернення, тому що там діти в Америці. І їй випала можливість і нагода прилетіти, тому що діти пішли в американський кемп. За ними там доглядає, залюблює, оповиває любов’ю моя тітка, це рідна сестра мого тата. Вона давно вже живе в США з чоловіком Річем. І вона ж є хрещеною мамою Романа, який народився в Америці. Так от, зараз діти, два сина наших – Роман і Марко – під її опікою. Вона їх возить на кабріолеті в цей camp вранці, після обіду забирає, у них похід по магазинах, вони вибирають там якийсь одяг, заходять у кафе. Завдяки цьому Олена може прилетіти сюди, в тому числі тому, що моя мама і мій вітчим доглядають за Марусею, вона живе у них. І вони також сповнені любові і підтримки, за що я їм дуже вдячний всім. І тому Олена може так от вирватися на декілька днів. Вона приїжджає на тиждень, а мені вдасться вирватися, сподіваюся, на три дні.

– Скажи, будь ласка, а чому саме США? Чому так далеко?

– Бо в мене там родина живе. Ще до війни там народився Роман, наш старший син, він громадянин Америки.

– У вас троє дітей. Старший – громадянин Америки, двоє – громадяни України, правильно?

– Так. Роман народився 2013-го року. І ми тоді прийняли рішення народжувати там, бо в Україні нічого хорошого не світило для мене. Тоді я вважав, що нашим дітям краще мати американське громадянство. Нагадаю, тоді при владі був Янукович, весь цей жлободром, яким вів нас у "свєтлоє будущєє Тайожного союза". А потім уже Марко народився в 15-му в новій Україні. І Маруся.

– У кожному інтерв’ю має бути запитання з перчиком. У мене є великий перчик для тебе. Ти неодноразово говорив, що віриш у перемогу ЗСУ. Чому тоді твоя родина поїхала так далеко? Тому що там комфортніше, ніж би було б на Західній Україні? Чи щоб тебе позбавити взагалі будь-якого переживання за них?

– В тому числі. В перший день війни, це було рано-вранці, ми зібралися з Оленою, зібрали наших дітей, сіли в машину і приїхали до мого батька, який живе в приватному будинку в Києві. Далі батько, за що я йому дуже вдячний, вивіз Олену з дітьми на західну Україну до нашої няні, до Олени Петрівни. Передаю, до речі, їй вітання, вона живе в місті Золочів зі своїм чоловіком Віктором, директором школи.

Вона люб’язно прийняла Олену, батька, наших дітей, і гостила їх там, оберігала десь два тижні, може, трошки більше. І там був мій батько, він допомагав, контролював, щоб все було добре, тому що ситуація, розумієш, у перших два тижні…

Ми вагалися, що робити далі. І коли я вже відчув, що це точно не вирішиться ні за місяць, ні за два, ні за три, ми прийняли рішення, що Олена з дітьми летить до моїх батьків, до моєї мами. Це логічно. Подалі від війни. Я це завжди декларував, що для мене сім’я, родина – це найбільша цінність. І їхня безпека, їхнє життя і здоров’я – це для мене понад усе. Тому коли вони там, коли вони мені присилають там відео, як вони роблять якісь поробки на підтримку Збройних сил… До речі, скоро я буду виставляти це на аукціон. Коли вони мені присилають звіти зі школи, куди вони пішли, як вони навчаються, які у них успіхи. Коли вони присилають мені, як Маруся там їсть у бабусі у дворі. Незважаючи на те, що це Америка, в українця в обійсті має бути і малинка, і порічки, і ще щось. От як Маруся там їсть ту малинку, весь рот в малині, як їй подобається. Або як Марко уже гарно плаває в басейні. Розумієш, це все мені дає сил, це все заспокоює. Воно дає мені змогу бути в балансі, в гармонії. Я знаю, що там спокійно і там вони в безпеці, і заради них зроблять все, щоб у них було все добре.

Звичайно, і тато мій зі своєю дружиною її так само любить. І Оленин тато і мама так само вони віддадуть все, але вони в Києві, розумієш? У Києві небезпечно. І сидіти там, де небезпечно, постійно за це переживати… Я вирішив саме так, і вважаю, що це правильно.

– Два простих запитання. Всі творчі люди, починаючи від спортсменів і закінчуючи митцями, кажуть, що найбільш дратує запитання: "Які ваші творчі плани на майбутнє?" Які твої творчі плани на майбутнє?

– У нас є плани, але горизонти ще туманні. Дай Бог, якщо ми будемо живими і все буде нормально, у нас записано ще за два роки до війни декілька адаптованих польською мовою пісень. Хочемо випустити декілька композицій англійською мовою. Спойлер: світ точно побачить, але ще не знаю коли, наш перший спільний з Оленою англомовний дует, музику до якого написала володарка Гремі, і зведення робив ще один володар Гремі.

– Тобто пісня фактично готова, правильно?

– Так, уже є. Записана і готова.

– Фантастично.

– Це все в планах, плюс альбом. Відзняти хочеться кліп на хоч одну пісню з нового альбому, на другий день війни у нас був запланований реліз нашого нового альбому MLNL -"Міленіальні", і ми його представили просто звідти, з нашого бункера. І так ми його викотили в мережу, його там слухають, скачують, але ще жодного кліпу не знято з моменту презентації цього альбому.

– Тим паче у вас є досвід знімати кліпи не за 30-50 тис. дол., а просто на Go pro, а це коштує там 100 дол.

– Ну я тобі скажу, що це відео з Едом Шираном нам обійшлося небагато, тому що там більша частина знята професійно, і працювала ціла команда. Танцюрист летів з Неаполя, здається, українець. Але, зрештою, це все одно не той бюджет був, як зазвичай. Бо зазвичай бюджети такі, як ти кажеш. Це десь починаючи від 30 тис. дол. і туди за 50 бувало. Зараз таких бюджетів немає, але ми щось придумаємо.

– Уяви, День перемоги. Ти – організатор концерту. Кого ти запросиш на сцену? Наприклад, 5-ку виконавців…

– Насамперед Тараса Петриненка.

– Несподівано. Чому?

– Я вважаю, що це взагалі голос нашої України сучасної і не сучасної, це той місточок між поколіннями. Це музика, яка звучала і звучатиме поміж українцями. Я тобі можу наспівати сходу три пісні і ти їх знаєш. Плюс він дуже класно співає наживо.

– Думаю, ти обрав його тому, що він твій тезка, ну окей, добре. Тарас – раз.

– Ну, Оленку покликав би, звичайно.

– Ясно, тут я теж розумію, що Оленку не покличеш – щасливого сімейного життя не буде. Добре, хто ще?

– Далі Боно, звичайно, буде.

– Так, є три вже.

– Боно, Ед Ширан.

– Тут, типу, конкуренція. А хто останній?

– Зараз подумаю. Я би покликав Гену Мясоєдова, нашого лікаря. Він у нас був би десь у серединці.

А, зрештою, ти ж розумієш, що концерт на День перемоги триватиме реально добу. Я уже мрію, як це буде. Коли мрієш – воно стається.