На злиденну пенсію та в будинку, що 100 років стоїть без ремонту: як живе киянка-праведниця Бабиного Яру

14 хвилин
18,7 т.
На злиденну пенсію та в будинку, що 100 років стоїть без ремонту: як живе киянка-праведниця Бабиного Яру

Низенький похилий будиночок, якого не видно не те що за парканом, а навіть за деревами, що ростуть у дворі. Не припускала, що в Києві досі є такі будинки. Виявляється, є – у приватному секторі біля метро "Житомирська". Тут, зовсім поряд із новобудовами та великими торговими центрами, у флігелі дореволюційної садиби, якому понад сто років, живуть сестри Ольга Савенко і Тетяна Кобець. Старшій 87, молодшій – 80.

Ольга Іванівна – праведниця Бабиного Яру: будучи ще дитиною, допомагала бабусі та мамі рятувати від розправи єврейську родину. Її дивовижну історію я хотіла записати та опублікувати в OBOZREVATEL якраз до 80-х роковин трагедії, але поговорити нам довго не вдавалося: моя героїня нездужала. Зрештою, зустріч відбулася – і з перших хвилин стало зрозуміло: ця розповідь буде не так про минуле, як про сьогодення.

Відео дня
"У нас тепер картопля в льоху є! Уже не пропадемо!"

Ольга Іванівна чекала на мене на вулиці, біля хвіртки.

– Я вам, Аню, на паркані крейдою написала номер будинку, а так би ви нас не знайшли, – усміхається. – Хочете знати, як живемо... Зараз усе побачите.

– Це справді той самий будинок, де ви у війну єврейську родину переховували? – питаю.

– Не зовсім. Це флігель. У нашої бабусі, Людмили Ксенофонтівни, до війни велика садиба була. Бачите будинок за парканом, ладний такий? Ось він – той, де ми жили. І де переховували. Але він уже не наш. У 43-му році його зачепила бомба, у мами не було грошей і сил, щоб відновлювати, й один хитромудрий товариш зголосився допомогти. Зрештою, будинок у нас він відібрав, а маму з дворічною Танею на руках і мене вигнав. Нам залишився цей флігель, але місця в ньому не знайшлося: квартиранти тоді мешкали, і не одна родина – кілька. Довелося тулитися в сараї. Он він, досі у дворі стоїть. Зараз живемо у флігелі, не в сараї, звісно, тому скаржитися на гріх.

Заходимо до будинку – й стає зрозуміло: у деяких кімнатах немає електрики. Однак моторошні тріщини на стінах і стелі видно навіть без освітлення. Зручностей у будинку теж немає: вода підведена, але ванна в моторошному стані, а туалет як був, так і є на вулиці, дерев'яна "шпаківня", до якої жінкам потрібно йти через весь двір.

Будиночок, де мешкають Ольга Савенко та Тетяна Кобець.
Ванна кімната, якій давно потрібен ремонт.
Навіть при поганому освітленні тріщини на стелі та стінах добре видно.
До цих дверей та стіни страшно притулятися: як це тримається, незрозуміло.

– Це ще не головне лихо, у нас дах протікав – ото була проблема, – розповідає Ольга Іванівна. – Дякуємо Юлі Голденберг, яка керує фондом "Заради тебе". Якби не Юля, не залатали б дах, та й взагалі не знаю, як би ми впоралися.

У мене пенсія 2265 гривень, у Тані після того, як трохи підвищили, – 3100. Минулої зими лише за газ чотири тисячі щомісяця платили...

Раз на місяць-півтора нам привозять продуктовий пайок – від Юліного фонду. Так хоч не порожню юшку їмо. Ну а з нинішнього року і фонд "Бабин Яр" став трохи балувати: коли продуктами, коли книжок привезуть. І ще одну проблему допомогли вирішити: у нас було дерево аварійне, не сьогодні, то завтра на цей нещасний дах впаде. А зрізати нема за що. Так вони посприяли: приїхали до нас люди, зрізали.

– А як же доплата? Адже президентський указ вийшов – що з 1 червня 2021 року праведники народів світу, праведники Бабиного Яру та праведники України повинні отримувати довічні стипендії.

– Може, й так, але ми про це не знаємо. Праведницею народів світу була наша мати, Катерина Олександрівна Кобець. "Яд Вашем", що в Єрусалимі, їй це звання присвоїв, коли її вже не було серед живих. Досі медаль зберігаємо. Я – праведниця Бабиного Яру, а Таня – дитина праведника: 41-го року вона народилася.

Ольга Іванівна та Тетяна Петрівна підтримують у будинку лад, як можуть, але на більше їм просто не вистачає коштів.

Ілюша Мітельман, якого ми переховували, дуже журився: "Олю, ну як так, що тобі не надали статусу праведниці народів світу?". Дуже хотів досягти, але не встиг. Його років зо три вже нема: помер у Німеччині... Ми не дуже розраховуємо на доплати – більше на самих себе. Я все літо квітами займалася: вирощувала, продавала дачникам. І, уявіть собі, наторгувала на картоплю – у нас тепер картопля в льоху є! Уже не пропадемо! Хоча що я про картоплю – ви ж про Мітельманів прийшли послухати?

Медаль праведниці народів світу Катерини Олександрівни Кобець.
"Значить, так, Машо. Ніяка ти не Сара, і Сарою ніколи не була"

– Мітельмани з'явилися тут у 1935 році, – згадує Ольга Іванівна. – Переїхали з Конотопа, влаштувалися на квартиру до моєї бабусі, вона оселила їх у цьому флігелі. Велика була родина: Ной (батько сімейства), його дружина Марія (вона була наполовину українка, спочатку християнка, але коли до нас приїхала, вже прийняла юдаїзм і нове ім'я Сара), старший син, глухонімий Боря, дочка Нехама, сини Льова, Додя та маленький Ілюша.

З усіх дітей один Ілюша був сином Марії Афанасіївни. Вона вийшла заміж за вдівця Ноя, який мав четверо дорослих дітей. Ілюшка, мій ровесник, у них у 34-му році народився.

Коли почалася війна, Ама (так удома звали Нехаму) пішла на фронт: вона якраз закінчила медичний. Льова та Додя записалися в армію. Залишилися Ной, Боря, Марія та Ілля, із яким ми з раннього дитинства були нерозлучними. І тут це оголошення: "Усі жиди міста Києва...". Що ви, Аню, думаєте? Вони зібралися і пішли в Бабин Яр! Бабуся моя відмовляла: "Машо, ну куди ви йдете? Ви ж наші, українські, конотопські, яка вам треба Палестина?". Ми дуже товаришували з цією родиною – найпорядніші бабусині квартиранти були. Платили справно, ввічливі, спокійні... Але вони вирішили – і пішли!

Розстріли у Бабиному Яру. Архівні фото.

У Марії Афанасіївни у паспорті було написано, що вона українка. І якимось дивом вона здогадалася цей паспорт показати німцеві дорогою до Бабиного Яру: мовляв, а мені що робити, мене візьмуть у Палестину чи тут залишать? Німець подивився – її та Ілюшу з натовпу виштовхнув: пішла геть! Марія почала кликати чоловіка, але ні його, ані Борі поблизу вже не було... Куди їй, із дитиною? Прийшла додому. Розповіла, що там коїться: вона вже зрозуміла, що євреїв нікуди не везуть, а знищують на місці.

Бабуся моя була мудрою жінкою. Вона, власне, і збудувала всю цю садибу і флігель, де мешкали Мітельмани та ще кілька сімей. Будучи дочкою священика, вона знала, що це таке, коли тебе можуть вбити за походження. Послухала Марію Афанасіївну та й каже: "Значить, так, Маша. Ніяка ти не Сара, і Сарою ніколи не була – це по-перше. І нікого з родини Мітельманів не лишилося – це по-друге. Якщо німці зайдуть – Ілля наш хлопчик. Мій онук, моєї Катерини син".

Такий вигляд садиба родини Кобець мала до революції.
"Бабуся командувала: "Олю, бери Іллю – лізьте в льох!". Він дуже боявся щурів, а зі мною було не так страшно"

– Наша сім'я, Аню, була бабським царством: бабуся, мама, я. З батьком моїм мама розійшлася, зустріла Петра – тата нашої Тані. Але як війна почалася, він на фронт пішов – більше ми його не бачили. Таньок уже без нього народилася. Тож вийшло, що ми сестри, але я – Іванівна, а молодша – Петрівна. І ось після 29 вересня 1941 року у нашій родині з'явилися ще двоє – "далека родичка" Марія та "братик" Ілюша. Єдиний наш чоловік – семи років від народження.

Бабуся як домовласниця мала регулярно списки німцям в управу подавати: хто в неї мешкає. І щоразу вказувала, що євреї та комуністи у нашому будинку не проживають.

– А не заходили до вас німці?

– Заходили, звісно. У таких випадках бабуся командувала: "Олю, бери Іллю – лізьте в льох!" Або в сарай. Він дуже боявся щурів, а зі мною було не так страшно, навіть весело ховатись. Ніби граємо у гру.

Коли сховатися не встигали, бабуся зав'язувала Іллі вуха хусткою (у нього були великі, смішні такі вуха), клала на ліжко і вкривала ковдрою: "Ой, пане, це хлопчик наш, хворіє він тяжко...". Німці дуже боялися заразних хвороб, одразу: "Тиф?!". – "Та хто ж його знає? Може, й тиф... Третій день лежить, не встає". Після цих слів німці кулею вилітали з "тифозного будинку"! (Усміхається).

За те, аби вчасно побачити облаву та сховати Іллю, найчастіше відповідала я. Мені було років сім-вісім, але я знала: проґавлю – нас усіх уб'ють, і навіть Таню маленьку не пожаліють. Чого ми тільки не вигадували! І цей тиф, і гарячку, і всі підвали, сараї, кущі вивчили...

Одного разу вчителька моя (вона спостережлива була, зрозуміла, що до чого) викликала маму і каже: "Катерино Олександрівно, у вас живе хлопчик. Дуже прошу: їдьте в якесь село і похрестіть цю дитину". Мама з бабусею так і зробили – Іллю в оберемок, у село, там знайшли попа (німці ж дозволили церкви), вмовили похрестити та повісили малому на шию найбільший хрестик, який змогли знайти. Майже як у самого батюшки (посміхається) – щоб, якщо, не дай Боже, німець спіймає, то йому навіть на думку не спало у штани заглядати, перевіряти, юде чи не юде...

"Що ти, Саро, готова віддати за сина?"

– Як сусіди реагували на те, що ваша сім'я ховає єврейську дитину?

– Ох, Аню... У родині не без виродка, а в нашому дворі виродка було аж два. За стіною жила – ну, гадина з гадини, а не сусідка! Шантажувала і мою бабусю, щоб виділила їй більше житло, і Марію Афанасіївну. "Що ти, Саро, готова віддати за сина?" – уявляєте?

Загиблий Ной у Києві мав брата, професора-ортопеда, котрий мешкав на бульварі Шевченка. Таким цінним людям насамперед пропонували евакуюватися, і професор узяв сім'ю та поїхав до Середньої Азії, а ключі лишив родичам – Мітельманам. Так Марія Афанасіївна, щоб відкупитися, дала тій сусідці ключі від "багатої квартири": мовляв, піди, візьми собі що сподобається, тільки дай спокій дитині! Коли після війни професор повернувся у своє житло, виявилося, що в квартирі порожньо: та змія не просто "щось узяла", а все винесла! Залишила голі стіни...

А інша сусідка, Осьмачка, поховала старого чоловіка та прийняла молодого поліцая. Ох і діставалося нам від нього! Як вип'є, дошкуляє бабусі: "Ти жиденя ховаєш!". І нас з Іллею лякав.

На все життя запам'ятала: моя кішка, Мурка, залізла до нього і вкрала шматок сала, то цей поліцай спіймав її і повісив у нас на хвіртці. І нас з Ілюшею привів дивитися: "З вами те саме буде! Ти, жиде, все зрозумів? А ти, мерзотнице? Тільки посмійте взяти чуже!". Воював, зараза така, з дітьми!

Ми, до речі, хоч які голодні були, а чужого без дозволу не брали. Поки вдома було щось, що залишилося від бабусиного дореволюційного життя, забезпеченого, вона ходила міняти це на продукти – на Євбаз. Пам'ятаю, як важко нам було розлучатися з її улюбленою парасолькою – красивою, атласною, мереживною, як у венеціанки, і з такою різьбленою перламутровою ручкою. Парасолька пішла за склянку пшона.

– Слів нема...

– ...та це що! Коли ні речей, ні самої нашої бабусі, розумниці та порадниці, не стало, ми взагалі з голоду пухли! А бабусю німець убив – у 42-му. Чи то через те, що була чорнява, смаглява, чи хтось доніс, що в нас таки живуть євреї, причепився до неї на перехресті офіцер на машині: "Юде, юде!". Вона: "Бог з тобою, пане, яка ж юде? Я українка!". А він за нею їде і товкмачить своє: "Юде, матка, юде!". Зрештою, мабуть, набридло йому – натиснув на газ і збив бабусю. Вона впала, отримала тяжкі травми, зламала стегно, стала лежачою – і незабаром померла. Залишилися мама, я та крихітна Таньок.

Пам'ять про бабусю, котра збудувала садибу, – старовинний комод.

Пам'ятаю, мама ошпарила ногу, не могла навіть стояти, не те що ходити – і добувати їжу для нас і Мітельманів також увійшло в мої обов'язки.

Ну, а що я, восьмирічна, можу? Ходила й жебракувала. Найщедрішими були мадяри – вони давали ситний гарячий суп. Було видно, що якоїсь особливої ненависті вони не мають, мене жаліли, не ображали. А німці – ох і жадюги! Підходжу, пам'ятаю, з мисочкою: "Дядечку, мама хвора, брат-сестра опухли, дай, дядю, що-небудь, я додому віднесу!". Так він гелгоче, як гусак, і наливає мені... обмивки після кави. Ну, каву вони варили, а потім посуд сполоснули...

А за рогом у нас, на Львівській, був склад картоплі. Тягати її звідти було суворо заборонено: розстріл на місці! Але можна було підрядитись перебирати, і тоді німець, який стежив за складом, дозволяв узяти собі мерзлу або гнилувату. Цілий день я, як білченя лапками, перебирала ту картоплю – у мороз, задубілими руками... І ввечері принесла, горда така, вузлик із заробленим "неліквідом". Ми ту картоплю почистили, зварили, поїли – і Тані маленькій дали: ну а що ми їй дамо? Боже мій, як її, бідолаху, нудило! Фонтан – аж до стелі...

"Дивись, як я добре вмію рахувати: раз, два, три, чотири, п'ять, шість... Олю, я нарахував у тебе рівно 120 болячок!"

– Я була такий надутий барабан на тоненьких, мов сірники, ніжках, – згадує Тетяна Петрівна. – І рахіт, і чого тільки в мене не було. Навіть жахливий абсцес під коліном, який нам радили розкрити, але лікарка, котра жила по сусідству, сказала мамі: "У жодному разі! Вона у вас дуже слабенька, розріжете – не заживе". Порадила мазь, і та мазь, дякувати Богові, допомогла.

– Грошей не було взагалі, а ми не такі люди, щоб не віддячити, – продовжує Ольга Іванівна, – і я пам'ятаю, як ми з мамою тягли тій лікарці різьблений бабусин столик... Я теж уся в болячках ходила: оскільки я жебракувала, лазила скрізь у пошуках хоч якоїсь їжі, на мене напала короста. Та така, що злилася в суцільну кірку з болячок! Стою над мискою, пелюшки за Таньком перу, а руки так щемлять, так щемлять! Ілля побачив, що я від болю корчуся, підійшов і каже: "Давай, Олю, тепер я буду пелюшки прати". І всіляко мене розважав. "Дивись, як я добре вмію рахувати: раз, два, три, чотири, п'ять, шість... Олю, я нарахував у тебе рівно 120 болячок!". І сміється, і я з ним сміюсь: разом нам було веселіше всі ці біди переносити.

А коли війна скінчилася, з фронту повернулася Ама, сестра Ілюшина по батькові. При новому званні, капітан медичної служби, і... при надії. За півроку демобілізувався її наречений Федір, знайшов її та одружився. Гарна пара вийшла, красива. Тільки з дитиною горе: Ама народила хвору дівчинку, розумово відсталу. А коли Ами не стало, Олену (так цю доньку звали) забрав у свою родину Ілля.

Після школи він пішов учитися: головатий, тямущий був хлопець, чудовий математик! Працював у суднобудывництві на Далекому Сході, потім перебрався до Києва – був начальником цеху на заводі імені Лепсе. До нас у гості ходив, але не так часто, як хотілося б, і не його це провина, а мого покійного чоловіка, божевільного ревнивця. Сам був – красень писаний, вилитий Тихонов (на фото й справді ніби двійник актора. – Авт.), а мене ревнував, як дурний! (Сміється). Хоча ніколи у нас із Іллею шашнів не було, Боже збав! Як домовилися у дитинстві, що брат, так на все життя і брат...

Льова та Додя, рідні брати Іллі, з війни не повернулися – загинули. Коли не стало Марії Афанасіївни та Ами, він вирішив виїхати до Німеччини – із дружиною та племінницею Оленою. Але перед від'їздом сказав: "Олю, я хочу відновити справедливість" – і надіслав в усі інстанції мамині документи і мої. Саме завдяки йому ми отримали свої звання. А бачили б ви, якого лист він мені з Німеччини написав! Такого зворушливого листа я в жодній книжці не читала, повірте! (І я, звісно ж, вірю, адже кому, як не Ользі Іванівні, розбиратися в книжках: вона багато років працювала бібліотекарем. – Авт.). Коли почалася вся ця історія з праведниками, я віднесла листа Іллі Левітасу. У нього працювала жінка, Броніслава, котра попросила: "Ой, такий лист чудовий, давайте ми його в газеті надрукуємо!". А потім вона захворіла, померла – так лист і загубився.

"Ви кажете: "Що вам насамперед потрібно?". Кульочок зі здоров'ям – і все!"

– Більше Мітельман не писав вам?

– Він уже не Мітельман був, до речі: коли Ілля одружився, він узяв прізвище дружини. Мабуть, з дитинства запам'ятав, що євреєм бути небезпечно... Ми спілкувалися, звісно, і були ще листи, але саме про війну, про наше дитинство та Бабин Яр найбільше було саме в тому.

Коли Іллі не стало, його дружина залишилася доживати в Німеччині. Олену, на жаль, довелося віддати до божевільні: доглядати за нею вже не було можливості. Я завжди кажу: нема грошей – пів біди, нема здоров'я – ціла біда. Та ще якщо нікому ти особливо не потрібен... Ось ви кажете: "Що вам насамперед треба?". Кульочок зі здоров'ям (посміхається) – і все! Можна навіть один – я з Таньком поділюсь!

Ольга Іванівна Савенко, праведниця Бабиного Яру.

...Насправді потрібно Ользі Іванівні та Тетяні Петрівні не лише це.

Не завадило б, як мінімум, привести до ладу стіни та дах будинку і його утеплити. Відремонтувати ванну кімнату. Обладнати теплий туалет – замість "зручностей у дворі", якими так "комфортно" користуватися, особливо взимку. Особливо коли тобі за 80. Обстежитися й вирішити першочергові медичні проблеми. Але на це сестри банально не мають коштів. Та й не лише на це – на їжу часом не вистачає.

Поки праведники Бабиного Яру в нашій країні живуть за межею бідності, всі річниці та зустрічі на найвищому рівні не мають сенсу.
Той самий дах, що протікав...

– Зима прийде – за газ платитимемо бозна-скільки, залишиться тисяча гривень на двох, – говорить Тетяна Петрівна. – А ми ж усе життя працювали! Оля була діловодом у військовій частині, потім пішла в бібліотеку, я малювала ялинкові іграшки, поки фабрика наша не переїхала у Клавдієво, а потім влаштувалася на завод "Точприлад": хто на мої руки подивиться – не вірить! Кажуть: "Як ти, Таню, такими тоненькими ручками працювала на таких верстатах?" (Усміхається). А отак. Як усі. Не думаючи, що старість буде настільки злиденною. Хоча вона що, у багатьох забезпечена?

Дітей у Тетяни Петрівни немає: вона все життя прожила із сестрою у цьому флігелі, який обидві вважають рідним, улюбленим будинком та пам'яттю про маму з бабусею. Ольга Іванівна має доньку і сина, обидва теж пенсіонери. Син, 68-річний Олександр, мешкає через стінку. Уже 12 років він доглядає за тяжкохворою дружиною, у якої розсіяний склероз...

Думаю, далі розписувати "принади" такого життя не треба. Треба – аби ті, хто має змогу допомогти, просто приміряли таке життя на власних бабусь і дідусів. На своїх батьків. На самих себе.

OBOZREVATEL уже почав шукати та збирати навколо цієї теми небайдужих, і перше питання, яке нам ставлять: "А з чого там почати?".

Підкажу. Хоча б із тих самих виплат, довічних стипендій, які цього року започаткував президент Зеленський. Ольга Іванівна Савенко, праведниця Бабиного Яру, має законне право на таку допомогу, однак у списку тих, кому ця допомога має надаватися, її чомусь нема. Список можна розширити – якщо відповідний акт подадуть до Кабміну Мінкульт та Інститут національної пам'яті.

Три прожиткові мінімуми на місяць від держави – невелика сума. (У нашій країні є люди, які щодня витрачають значно більше). Та коли йдеться про пенсіонерок, які намагаються удвох прожити на п'ять тисяч гривень, обираючи між ліками, продуктами та комуналкою, мені здається, треба не роздумувати, а просто сісти і за п'ять хвилин надрукувати цей, вибачте, бісів акт. І виплатити те, що мали виплачувати з 1 червня.

Бо поки праведники Бабиного Яру в нашій країні живуть за межею бідності, всі річниці та зустрічі на найвищому рівні, усі пишномовні промови чиновників та красиві пісні поп-зірок, усі візити голів держав та всі кристали Марини Абрамович не мають сенсу.

Раніше OBOZREVATEL розповів історію Раїси Майстренко, яка дивом урятувалася з Бабиного Яру.

Ми продовжимо збирати історії рятівників і врятованих – і, звісно, будемо стежити за тим, як справи у Ольги Іванівни та Тетяни Петрівни. Усі, хто має бажання і змогу допомогти, можуть звернутися в редакцію.