Блог | Культурний фешн викладання у ВУЗах: що не так з просвітою?

“Мене нічому не навчили!” – подібну тезу можна часто почути від випускників українських вишів. А іноді лунають куди більш відверті зізнання: “П`ять років навчали одному, а роботодавець вимагає іншого”.

Численні опитування свідчать, що лише чверть нинішньої молоді вважає навчання в університеті можливістю капіталізувати в майбутнє. Хтось пояснює своє невдоволення запліснявілими методиками і недофінансованою наукою. А дехто в усьому винуватить самих студентів. Мовляв, хто замотивований – і сам проторує шлях, викладачі ж – лише освітній дороговказ.

Так чи інакше ціла низка обставин тягне українську просвіту на дно. Та чи справді проблема криється в культурі викладання? Чому сучасна освіта не відповідає попиту на ринку праці? Відповіді приховані на поверхні. Варто лише пильно придивитися...

Затавровані чи безталанні – проблеми сучасної молоді

Цьогорічні результати ЗНО красномовно демонструють, сучасне покоління здебільшого невмотивоване рити в глиб. Свідчення цьому вкрай низькі бали з математики, історії та англійської. Тож все починається зі школи, якщо дитина не виявила задатки до просвіти – потрапляє до касти “невігласів”. З таким непопулярним тавром молодь крокує й надалі. Вкрай рідко такі бурсаки потрапляють на бюджет. Здебільшого “маринуються” на контракті у вишах далеко не з найкращою репутацією або ж взагалі залишаються без корочки про вищу освіту. Звичайно, кожен з нас творець долі. Та чи прищеплювали любов до навчання у школах? І чому бодай один предмет не викликав бажання штудіювати підручники?

Відповідь проста – підлітки не розглядають практичну користь для себе! А викладачі не бажають працювати з невмотивованими дітьми через безперспективність.

Викладання – яскраве хобі, справа життя чи робота на самознищення

У престижних вишах викладачам простіше боротися з безталанністю. Адже в популярних університетах битва за місце під сонцем – шалена. Відтак студенти позбавлені права на помилку, і це змушує докладати зусиль. Викладачі ж окрилюються від роботи, не розмінюючись на студентів, що прийшли “відбувати”. Та, на жаль, це радше виняток з правил в сучасних реаліях…

Утім, є й реверс медалі. Іноді юних талантів у жорстких академічних умовах можна попросту не розгледіти. Загублені у плеяді завжди молодих і перспективних.

Зовсім інша ситуація в менш іменитих вишах. Там викладачам, аби не втратити робоче навантаження доводиться заплющувати очі на студентів, які працюють і систематично прогулюють пари. Лектори буквально видряпують мінімальні бали вихованцям, аби чисельність людей в храмі науки не зменшувалась. Адже від цього залежить подальша доля факультету чи інституту. Окрема каста – контрактники. Більшість привілейованих білих лебедів відверто демонструють незацікавленість до навчання. А тому навіть прогресивним сенсеям важко посіяти раціональне в голови підлітків. Позиція останніх банально проста: “Я плачу, а тому я і банкую”. І коло замикається: “хочеться і колеться” – відрахувати треба, але економічно невигідно. Чи варто нагадувати, що в Україні освіта комерційна? Пригадую, як одного знайомого всі чотири роки “тягли” до бакалаврського диплома. Щоправда, для хлопця походи в храм науки були як поява парадів планет. Власне, і зорепад хороших оцінок – не його заслуга, а скоріше вміння потрапити в потрібне місце у сприятливий час. До слова, після вишу дипломованому спеціалісту так і не вдалося влаштуватися, і молодик заповнив екзистенційну порожнечу оковитою.

Що ж поробиш? З різними кадрами доводиться працювати, коли кожен воліє отримати вищу освіту.

Освіта – місток для звершень чи обірваний трос зайвої інформації

Одна із проблем сучасної вищої школи – нефаховість викладачів або професійне вигорання. Погодьтесь, оптимізму дуже мало, коли, скажімо, інформатику викладає людина, яка за освітою історик. І тоді лекція про програмне забезпечення плавно переходить в захоплюючі розповіді про Наполеона чи Гітлера. Цікаво, але звершенням в IT-сфері не сприяє.

Ще гірше, коли лекція педагога – банальне начитування тексту з підручника, без живої дискусії та реальних прикладів. До слова, багато викладачів наразі відходять від такої сумнівної практики та наповнюють заняття інтерактивом та гейміфікацією. Це і конкурси, і діджитал, і різноманітні освітні батли. Та на цьому наміри ідейних педагогів не закінчуються... Освітяни дають відмінну теоретичну основу та піклуються про психологічну стійкість і саморозвиток студентів. Так мій друг став науковою зіркою і затребуваним спеціалістом. Постійний вихід із зони комфорту – конференції, олімпіади та насамкінець ефіри на телебаченні зробили свою справу. Тому ще під час навчання молодика помітили та взяли на високооплачувану роботу. Все тому, що викладачі буквально просували хлопця вперед на освітню амбразуру.

Але до успішного саморозвитку необов'язково підштовхувати, можна й окрилити досвідом. Тому неймовірно пощастило студентам, яких навчають викладачі-практики, що знають про предмет не лише з підручників та чуток. Такі спеціалісти – справжній клондайк знань та досвіду для молодих і необстріляних. Замість сухої теорії – добірні майстер-класи, а замість монотонного начитування – цікаві подієві приклади.

Проте є інша когорта викладачів, які просто “відбувають номер”. Переноси пар або ж делегування повноважень асистентам і лаборантам на постійній основі не сприяють розвитку студентів та освіти в цілому. Так ще один мій приятель розповів, як горе-педагог якось виголосив із-за кафедри, що не збирається більше ходити на пари. Шок студентів хлопець переповів в усіх барвах. Старості ж професор сказав, що студент і сам міг би провести замість нього лекції, якщо група дуже попросить. На щастя, в групі знайшлися й ті, хто не став терпіти свавілля пройдисвіта і зазняв все на телефон. А далі мильна опера під назвою “Його пішли по статті”.

На жаль, халатність викладачів до просвіти – неодинична. Та почасти це лише необхідність поєднувати декілька робіт одночасно. Адже освітяни фінансово, погодьтесь, пасуть задніх. А молоді спеціалісти й поготів починають з мінімалки. І добре, коли викладач хоча б поєднує роботу в декількох навчальних закладах, займаючись сродною працею на благо майбутньому поколінню. Куди більша екзотика буднів від викладачів ВУЗу, що поспішають після лекцій вантажити пошту або ж бадяжити “Криваву Мері” в нічному кабаку. І вже зовсім традиційно – таксувати нічними проспектами, потайки ховаючись від численних облич студентів. Де після такого черпати науковий ентузіазм?

Та не професійністю єдиною. Іноді ефективній роботі викладачів банально заважає слабка матеріальна база університетів. Скажімо, роз'яснювати на пальцях складні хімічні реакції або броунівський рух Сонячної системи – воістину щось дивовижне. За таких обставин виші примудряються акредитовувати нові спеціальності. Адже для декого бізнес козирно б’є карту просвіти.

Тому не варто дивуватися, що багато випускників не можуть застовпитися на ринку праці. Не кажучи вже про працевлаштування за спеціальністю. Багато чому вчорашніх студентів доводиться перенавчати з нуля. І почасти це спричинено катастрофічною відсутністю практики. За таких умов стати спеціалістом – завдання з розряду “непідйомних”. Це те саме, що вчитися малювати, просто споглядаючи картини.

Український педагог – малоповажний і фінансово злободенний

Культура викладання – фрагментарна через брак методик, низьку мотивацію студентів і невисокі заробітні плати освітян. Відтак недостатнє фінансування у сфері освіти робить життя викладачів нестерпним і змушує навіть найідейніших шукати кращої долі деінде. Хтось “закопує педагогічний талант” додатковими навантаженнями, а дехто з головою поринає в інші сфери. Всі розуміють, педагогіка в Україні – справа альтруїстів. Ось тільки незбалансоване становище вітчизняних викладачів напряму віддзеркалює майбутнє українців. Адже від того, як почуватимуть себе педагоги сьогодні – залежить, які спеціалісти опікуватимуться країною завтра.