Кадировець вимагав вивести на мороз дитину з аутизмом для перевірки: тобі 15, ти чоловік. Історія

Що таке тікати з окупованого міста, маючи на руках п'ятьох хворих на аутизм дітей, один з яких – твій син. Про це добре знає мешканка Бердянська Олена Корж. Інформаційний проєкт EnableMe спеціально для читачів OBOZREVATEL підготував історію про справжніх героїв російсько-української війни, котрі не носять військову форму, однак все одно перемагають ворога.

Засновниця бердянської місцевої організації для дітей з аутичними розладами "Розвиток особистості дитини плюс" Олена Корж добре знала, що може чекати на неї під час евакуації з хворим сином, тому залишалася вдома до останнього. Однак, коли фронт підійшов впритул, потрібно було обирати з двох лих.

"Місто залишили усі: поліція, військові… ми лишилися сам на сам з росіянами"

24 лютого перетворило і без того нелегке життя мами 12-річного Кирила Коржа на справжню смугу перешкод. Коли о п'ятій ранку телевізор вже транслював жахливі новини про початок війни, першою думкою Олени був порятунок її підопічних.

"Бердянськ почали бомбити. Обстрілювали територію порту і місцевість поблизу в'язниці. Однак у мене не виникло думок негайно залишити місто. По-перше, з хворим сином оперативно це зробити було просто неможливо. По-друге, я одразу стала обдзвонювати родини, з котрими ми працювали, і питати, чи всі живі і цілі", – пригадує Олена той страшний день.

Коли обстріли міста почастішали, для порятунку від снарядів родина перемістилася до підвалу.

Вже по обіді 24 лютого містом ширилася інформація, що в Бердянську лишилися самі лише цивільні. ЗСУ було кинуто на оборону Маріуполя, звідки долинали жахливі звуки бомбардувань.

"Місто залишили усі: поліція, СБУ, Нацгвардія, військові. Ми лишилися сам на сам з росіянами. Це лякало найбільше".

Розуміючи серйозність обставин, родина почала готувати у своєму приватному будинку укриття, укріпивши та обладнавши підвал так, щоб навіть у випадку руйнування будинку були шанси вижити. За декілька днів росіяни перебили газопровід і місто лишилося без опалення. Намагання мешканців обігріти будинки електрикою знеструмлювали цілі райони.

"Уявіть собі, що таке тримати мою дитину безперервно у замкненому приміщенні, в сирості і холоді під постійними вибухами, ще й часто в темряві. Син дуже боявся, весь час запитував мене лише одне: "Чому, мамусю? Чому росіяни на нас напали? Що ми їм зробили..." Що я могла відповісти? Лише правду. Я казала синові, що не знаю відповіді на його питання, і весь час намагалася його обіймати. Обійми його заспокоювали, дозволяли відчути тіло, але стан дитини в таких обставинах полегшити було неможливо".

Під час кожного вибуху бігли… до туалету

Шанси на втечу з міста здавалися мізерними. Росіяни у перші ж дні перекрили обидві дороги в місто – з боку Маріуполя та Запоріжжя. Єдиним шансом на порятунок лишалася поїздка полями, що наскрізно прострілювалися росіянами.

Тим часом у дитини загострилися всі доти звичні симптоми. Але найбільшою проблемою стало нетримання…

"Ми всі обстріли вимушені були проводити в туалеті. Бо така була фізіологічна реакція. Дитина просто не витримувала емоційного перенавантаження, і ці симптоми, котрі раніше проявлялися ситуативно, стали ледь не безперервними. Звичайно, що була проблема з пошуком памперсів та засобів гігієни, була проблема випрати брудні речі. Однак рятувало те, що стан Кирила дозволяв йому пояснити те, що відбувається, заспокоїти його і допомогти.

"У будинку ставало дедалі холодніше, ми натягали на себе весь одяг, шукали можливостей зігрітися, і тому запустили в домі пічку, яка давно не працювала, чоловік розчистив старий димар і розібрав трубу, щоб дим стелився стріхою і не накликав обстріл будинку. Пічка нас врятувала. Бо тоді на дворі ще було дуже зимно і до нас навіть заходили грітися сусіди. Я ж сама не могла зігрітися зовсім. Досі вдягаюся не за погодою. Кутаюся. Бо ніяк не можу звикнути не мерзнути".

З часом у місті стали зникати продукти і ліки. Евакуйовані маріупольці змітали з полиць все, що було в магазинах і величезні маркети зачинялися, бо поставки припинили через окупацію.

"Квиток до свободи крізь мінні поля"

Відправною точкою до втечі з міста стало влучення снаряду в будинок однієї з родин, де також була дитина з діагнозом аутизм.

"Ми зрозуміли, що чекати далі не можна. Ми знали про небезпеку виїзду зеленими коридорами. До того ж наші діти би просто не витримали поїздки великим автобусом Червоного Хреста. А цивільні машини розстрілювали".

Хтось із батьків дізнався, що приватні перевізники вивозять людей з міста не трасою, а ґрунтовими дорогами через поля. Квиток на той час коштував 1000 гривень. Нині ж подібний порятунок обходиться в 10 000.

"Зібралися ми: пятеро мам і пятеро хворих малих. Це був невеличкий бус, комфортний для нашої компанії. Нам дозволили взяти одну сумку на двох і попередили, що діти мають поводитися тихо. Не плакати, не нити, слухатися військових і ні в якому разі з ними не сперечатися".

Знаючи, що дорогою діти не побачать у вікно чудових пейзажів, матусі посадили малих у центр автобуса і прикрили собою вікна, де виднілися згорілі ворожі колони, тіла військових та цивільних і розстріляні машини з білими ганчірками на дзеркалах.

"Ми відволікали їх як могли. Розмовляли, обіймали, втішали. Але діти дійсно не бачили того жахіття. Хоча ми добре розуміли, що саме на нас може чекати в дорозі. До речі, коли ми вже були в безпеці, нам пояснили, що дорога, котрою ми їхали, була суцільним мінним полем"...

"Вставай, ти ж чоловік"

Найстаршою дитиною, котру вивезли евакуаційним бусом, був 15-річний Сашко. Хлопчина, крім високого зросту та ледь помітних вусів, мав складну форму аутизму. І йому складно було пояснити, навіщо його кличуть до себе незнайомі озброєні чоловіки.

"На російських блокпостах перевіряли речі, документи, вимагали виходити з машини усіх чоловіків. Але нас із дітьми не чіпали, бо і ми, і водій пояснювали, що наші діти мають інвалідність. А от кадировські перевірки були жахливі. Чоловіків не просто виводили на перевірку, кадировці їх роздягали на морозі, шукали татуювання, синці та садна від військової амуніції та бронежилетів. Така собі фільтрація. І от один з кадировців побачив нашого Сашка, став гримати на нього з сильним кавказьким акцентом. Чого, мовляв, ти не виходиш, ти ж чоловік. Не знаю, яким дивом нам вдалося його переконати бодай не роздягати дитину на холоді, однак вивести для перевірки і показати Сашка біля виходу з автобуса все ж довелося".

"Ми всі їхали в памперсах. І малі, і дорослі"

Дорога до волонтерського центру в місті Запоріжжя зайняла 6 годин. Весь цей час зупинки були можливими лише на блокпостах. Ані туалету, ані можливості перепочити не мали ні хворі діти, ні дорослі. На шляху до спасіння довелося пройти 25 перевірок РФ. 5 з них були кадировськими.

"Ми були готові до таких викликів. Перед дорогою нам допомогли дістати памперси. І усі ми їхали в памперсах. І дорослі, і діти. Це було кращим виходом, ніж наражатися на небезпеку обстрілу, якщо комусь буде потрібно в туалет".

Після недовгого перепочинку в Запоріжжі родини рушили до Львова евакуаційним потягом. До звичайного нічного потяга з плацкартними вагонами була шалена жива черга з 2-3 тисяч людей.

"Ми прибули на вокзал разом з тими, кому вдалося втекти з маріупольського пекла. Люди в натовпі були втомлені, часто агресивні. І незважаючи ані на поліцію, ані на дітей чи хворих, вони влаштовували навіть бійки. Щоб пояснити, як на такі подразники може відреагувати дитина з аутизмом, не треба бути лікарем. Дитина може намагатися втекти, кричати, може статися дефекація чи нетримання сечі… Це лише маленькі штрихи в списку неприємностей, до котрих неможливо бути готовими. На щастя, нас із допомогою правоохоронців завели у вагон в обхід натовпу".

Дорога на захід була в повній темряві. Вимотані мандрівкою через поле діти заснули сидячи.

"Ми не мали права користуватися телефонами. Могли лише ненадовго присвітити під ноги, коли виходили в туалет. Якщо хтось вмикав телефон, поїзд міг зупинитися. Світломаскування було обов'язковою умовою для нашого спасіння".

Евакуація – це не рай, але спокій

Доба в дорозі до Львова була варта того. Діти і батьки врешті змогли відпочити, виспатися і поїсти в реабілітаційному центрі "Джерело". Згодом Олена з сином рушила до приятелів у Німеччину.

"Тут ми потрапили до родини, де є собака. І так сталося, що пес виявився агресивним і напав на мого сина. Тепер Кирило боїться собаки. Це був ще один серйозний стрес".

Олена зізнається: обрала Німеччину для евакуації, розраховуючи на можливість нормальної постстресової реабілітації та медобслуговування для сина. Однак місцева бюрократія унеможливлює пошук допомоги. І фактично Олена лишилася сам на сам з проблемами свого сина.

Тому родина найбільше чекає на повернення додому і можливість продовжити лікування, розвиток та реабілітацію для хворих дітей Бердянська. Але можливим це стане лише після повного звільнення від російських окупантів її рідного міста та припинення обстрілів.

Єдине, про що Олена мріє разом з сином: "Щоб з Бердянська навіки вигнали "русскій мір" і він туди ніколи не повернувся"...