"Душу й тіло ми положим за нашу свободу", але спочатку ми положим усіх наших ворогів, – Ігор Гордійчук

У 2014-му розвідник Ігор Гордійчук брав участь в обороні Савур-Могили. Він єдиний, кого вороги не взяли у полон — "Сумрак" був так важко поранений, що його просто покинули посеред поля. Але він вижив.

Ще під час реабілітації очолив Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.

Під час параду до Дня Незалежності у 2016 році Герой України Ігор Гордійчук отримав звання генерала.

Вийти на Хрещатик за новими погонами йому допомагали інші герої України — полковник Андрій Ковальчук і капітан Валерій Чібінеєв. Вони ж підтримували Гордійчука під руки, коли той повертався до дружини Тетяни, також військовослужбовиці, яка чекала на чоловіка серед глядачів.

Більш ніж тридцять років служби Ігоря Гордійчука в ЗСУ — це історія про справжню відданість, самопожертву та любов, яка творить чудеса. До Дня Незалежності LB.UA поговорив з ним про армію в дев’яностих, про те, якою була Революція Гідності для українських військових, природу російської агресії та про майбутнє Збройних сил.

– Ви вступили до військового училища в Омську якраз перед тим, як Україна стала незалежною. Що для вас, молодого офіцера, який перебував тоді так далеко від дому, означала незалежність?

– Коли я служив в Омську, то дуже добре бачив, що радянська система гниє. Харчування, речове забезпечення — усе було низької якості. Хоча завдяки пропаганді всім здавалося, що радянська армія на плаву.

Свого часу мені в руки потрапили книги Віктора Суворова "Акваріум", "Тінь перемоги" (Віктор Суворов — радянський розвідник, який у 1978 році втік до Великобританії разом із сім’єю і видав кілька книжок про неприпустимість викривлення історії заради пропаганди. — LB.ua). Совок маніпулював, обманював. Якихось якорів, які тримали б за радянське, у мене не було.

Тому я ніколи не планував лишатися в Росії. Коли ми в Омську дізналися, що Україна стала незалежною, то зраділи. І я повернувся туди, де народився і виріс.

– Але чи думали ви про те, що якби СРСР лишився, ви були б радянським військовим, а не українським?

– Я був би перш за все військовим.

– Як виглядала українська армія на початку 1990-х?

– Стартові позиції були суперові. Я перевівся з Омська в Київський військовий інститут Сухопутних військ, забезпечення тут було значно кращим. А потім були лише сором і ганьба. На наших очах усе розкрадалося, розвалювалося, продавалося. Офіцер був ніким і нічим. По три-чотири місяці без зарплати, на самих сухпайках. По житлу — жодної перспективи. Ставлення було скотським. Більшість моїх однокурсників звільнилася. Лише війна з Росією потім змусила багатьох повернутися, поновитися в ЗСУ чи піти добровольцями.

– Чи не відчували ви в цей період якусь знесиленість? Чи не втрачали віру в ЗСУ?

– Час від часу наздоганяла не те що депресія, але важкість. У нас з дружиною уже була донька. По три-чотири місяці немає зарплати. Новий рік — ні копійки грошей у сім’ї. Допомоги ніде взяти теж. Соромно дивитися в очі дружині. Ходжу на службу, я — кращий офіцер, служу в найкращому підрозділі, все виконую — і такі злидні. Що їй сказати?

Думали, якщо і далі так буде, то звільнятимемося. Але особливого вибору роботи ми не мали, піти в бізнес не могли, як зробили багато знайомих. Ну, немає в мене ні бізнесової жилки, ні політичної. Тому я обрав продовжити служити, і вважаю, що зробив правильно.

– Ви говорите, що армія фактично на ваших очах розвалювалася, роззброювалася і скорочувалася. Як ви думаєте, чи не могли всі ці роки армію ослаблювати спеціально?

– Звичайно, що спеціально. На початку двотисячних в академії оборони нам викладачі розказували про Леніна, Сталіна. Коли були дискусії стосовно НАТО, ми віджартовувалися, що НАТО не загрожує Україні. Відкрито про загрозу Росії було заборонено говорити. А потім до влади прийшов Путін, який заявив, що розвал совка — це "величайшая геополитическая трагедия".

Тут, у Києві, на початках були найкращі академії, училища, військові ліцеї. Усе розікрали. Особливо ці процеси пришвидшилися вже з появою Путіна. Вони роками послаблювали нашу армію через мафію, КДБ, п’яту колону, аби відновити Радянський Союз, просто в іншій формі — СНД. Але щоб Московія домінувала, звісно. Тоталітаризм — це вся їхня ідеологія, іншої немає.

…Зрештою, чому я не так сильно переживав за розвал і скорочення, бо все ж значна частина хороших людей залишилася. Так, ми багато що втратили, але залишили найкращих.

Звісно, ми ніколи не думали про війну з Росією. Це було заборонено, боже спаси! Якби я колись сказав, що треба готуватися до війни з Росією, то мене звільнили б того самого дня. Ми думали максимум про миротворчі операції: Косово, Ірак, Афганістан. Але якщо зараз скласти докупи і розвал у ЗСУ, і корупцію, і вплив Москви на наше керівництво, то зрозуміло, що Росія завжди була зацікавлена в деградації нашої армії.

– Ви кажете, що в армії ніколи не думали про війну з Росією. Але у 2008 році Росія напала на Грузію. Чи задумувалися українські військові тоді, що це може трапитися і з Україною?

– Я тоді якраз мав честь уперше від України навчатися за кордоном, у США. На заняттях ми обговорювали Грузію, думали, що все ж таки світова спільнота відреагує адекватно, що будуть жорсткі санкції. Нас загалом у США з колишнього Союзу було лише троє. З Європи — десятеро, з Південної Америки — десятеро, з Північної — десятеро, і ми. Серед нас — один грузин. Коли все почалося, то він навіть відпросився додому, поїхав. Але не встиг — війна тривала лише п’ять днів. Сили були геть нерівні, у них тоді було все, як у нас у 2014 році — і за кількістю людей, і за якістю озброєння, і за рівнем підготовки.

Оскільки я був у США, то меншою мірою знав, що відбувається в Україні. Там, на навчаннях, ми розуміли, що можемо бути наступними. Але потім в Україні нас ніхто не слухав. Були одиниці проєвропейських генералів. Решта — всі радянські, проросійські, казали: "Ми все порішаємо, це нас не стосується". Вони готувалися до війни з будь-ким, тільки не з Росією.

Росія не визнавала Україну як незалежну державу ще тоді, а зараз – тим більше. Путін каже: це все моє, а всіх незгодних можна потравити "новачком", перестріляти. У Москві вся опозиція лежить на два метри в землі, усе решта — фейк. Зараз вони ще експериментують у Білорусі, роблять КНДР-2. Я не знаю, які надсвітові зусилля потрібні, щоб пробудити російську спільноту. ООН, наші європейські союзники — пацифісти. Але добре бути пацифістом, коли тебе не б’ють і не атакують.

Так само, наприклад, зараз в Ізраїлі. Союзники хочуть знайти консенсус. Але як знайти консенсус, якщо вороги хочуть, аби ми вмерли, а ми хочемо жити? Посередині не буде. Тут або перемога, або капітуляція.

– Ви повернулися зі США…

– У 2009 році.

– І у 2010-му прийшов до влади Янукович.

– Так, повернувся знову на сором і ганьбу. Якби ж не Помаранчева революція, то я не поїхав би у США. Бо раніше за кордон на навчання простим військовим не можна було, тільки радянсько-російським мажорам. І от нас таких поїхало небагато, а повернулися ми в Україну, де президент — бандит і зек. Оскільки я вже мав відповідну освіту, то зміг поїхати на миротворчу місію в Афганістан і майже рік ще був там.

– Як вам, людині проукраїнській і, як я розумію, трохи оптимістичній теж, було служити і усвідомлювати, що ваш головнокомандувач узурпує владу на користь Росії?

– Нас було небагато проукраїнських, на сотню людей — троє-п’ятеро. Було складно, але ми жили в якомусь своєму мікросередовищі. Я був переважно на міжнародних заходах, створював українсько-польсько-литовську бригаду і відчував себе корисним. Розумів, що треба інвестувати в майбутніх офіцерів і захисників.

Максимум, що можна було зробити — достукатися до людей навколо тебе і за це ядро триматися. Ми так своєю групою і до революції долучилися. Нас небагато було, бо ходити на Майдан стало ризиковано і для здоров’я, і для кар’єри, і для життя.

Я тоді, та й зараз теж, діяв, так би мовити, на тактичному рівні. На стратегічні рішення впливати не міг. Янукович хотів відправити ЗСУ проти Майдану. Але був, наприклад, покійний генерал-полковник Геннадій Воробйов, який ухвалив вольове рішення не допустити на Майдан 25 бригаду десантників із Дніпра.

– Ви брали участь у цих обговореннях?

– Я служив у головному командному центрі, коли голосували за те, щоб відправити на Майдан військових. Брифінги вищого керівництва відбувалися щодня. Спершу десь зі ста старших офіцерів проти введення військ на Майдан голосували троє-п’ятеро, потім 7-10 людей, а пізніше вже 30-40 голосів назбиралося. Цього все ще було мало, але з нами вже рахувалися. Це було десь за десять днів до подій 18-20 лютого.

Ми з дружиною щодня все обговорювали, щонеділі ходили на Майдан із сім’єю. А в решту днів вечорами ми з хлопцями перевдягалися в цивільне і йшли самі.

– А як узагалі для вас почався Майдан?

Коли Янукович не підписав угоду про асоціацію. Я був обурений. А потім побили дітей… Моїй дочці 25 років. Діти знають, чого хочуть. Повертати їх у совок ні в якому разі не можна. Зараз, уже у другій частині свого життя, я розумію, що ми ще напіврадянські, а вони — сучасні, на сто відсотків українські.

– Навесні 2014-го ви написали рапорт, щоб їхати в Крим. Чому так тоді і не поїхали?

– Я був тоді заступником начальника Центру оперативного керівництва ЗСУ, і мене не відпускали. Відпустили вже аж за три місяці на передову. Та й то я просто втік туди.

– Зараз багато хто говорить про те, що Крим просто здали, але його можна було відстояти. На вашу думку, чи можливо було поборотися за Крим в умовах 2014 року?

– Неможливо. Навіть сьогодні неможливо, а тоді все було набагато гірше. Тоді ми втратили б просто всю Україну.

Ідеологічно готових військових не було. У 2003 році, коли була Тузла, я служив начальником штабу бригади спецпризначення (тоді Росія почала будівництво дамби, щоб з’єднати український острів Тузла в Керченській протоці з материковою частиною РФ. Зараз на цьому острові стоять опори Керченського моста. — LB.ua). Ми були змушені підняти по тривозі один із загонів, щоб готуватися на випадок агресії. Але ідеологічно проти Росії ми не могли б назбирати навіть один батальйон. Багато офіцерів просто не були готові стріляти в росіян.

У 2014 році проукраїнських офіцерів був десяток, молодшим офіцерам узагалі ніякої різниці не було, де служити. У Криму Росія платила військовим у два-три рази більше, ніж Україна. Березовський, якого призначили командувачем Військово-морських сил України у 2014-му, зрадив за дві години. Я особисто дзвонив деяким командирам – і вони не брали трубку, а якщо й брали, то ігнорували всі задачі. Казали "хорошо-хорошо" – і нічого не виконували.

Ми готували спецоперацію, щоб перекинути літаками в Крим, але наших військових там просто "схлопнули б". Навіть зараз, пам’ятаєте, навесні Росія проводила військові навчання? У них досі значна перевага регулярних військ. Але й ми вже виросли. Якщо раніше ми знищували їх сотнями в день, починаючи з першого дня АТО, то зараз вже були б тисячі. І це заслуга нашого народу, волонтерів і добровольців, які буквально врятували нас тоді, у 2014-му. Тоді я був у багатьох частинах і підрозділах нашої армії, бачив дуже деморалізованих людей. Особливо тих, хто постійно перебував під російським ракетно-артилерійським обстрілом.

Тоді, у 2014-му, ми боролися відразу проти трьох ворогів. Найважчий ворог — це російська регулярна армія, а в Криму вона працювала на повну. Потім були сєпари в Донецьку та Луганську. Це були озброєні бандюки, гопники, тітушки, і ми вичавили б їх за місяць-два. Але на Донбас увійшла російська армія, і цьому сприяв третій ворог — байдужість пацифістів із Києва. Вони у 2014 році сиділи по кабаках, а тепер керують у владі. Ті самі люди, які нічого тоді не зробили, зараз звинувачують у всьому нас. Але наша заслуга, і моя крапля в морі також, у тому, що зараз в армії проукраїнська патріотична позиція.

– До квітня 2014 року у вас уже був досвід військових операцій в Афганістані. Але воювати за свою країну — це геть інші відчуття.

– Звичайно. Не було жодного дня, щоб ми десь просачкували. Не було жодного дня, щоб не відловили сотні московських бандюків і тітушок. Були регулярні операції і спеціальні. Щодня ми звітували. Але спершу перевага російської армії була у три рази, потім у п’ять. Уже в Іловайському котлі їх було більше у вісім разів.

– У який момент ви зрозуміли, що воюєте не із сепаратистами, а саме з російською армією? Був якийсь такий окремий епізод?

У перші ж дні в Краматорську – на аеродромі. Ми відразу спланували спецоперацію і захопили російських військових ІПСО (бійців інформаційно-психологічних операцій, — LB.ua) — типу журналістів, але з російського спецназу, з ПЗРК. Перша ж операція, і зразу росіяни. А далі так пішло щодня, другого дня, третього, четвертого…

– Далі у вас була спецоперація на Савур-Могилі. Де ви билися до останнього, були важко поранені, але вижили.

– Я опам’ятався в лікарні Мечникова у Дніпрі. Потім мене військовим бортом доправили в Київський центральний госпіталь, бо Мечникова була забита під зав’язку — це ж Іловайський котел. Лікарі возилися зі мною пів року, зробили більш ніж 20 різних операцій.

Мене мали повністю комісувати із ЗСУ. Я не міг займатися фізичною роботою, бо права сторона в мене відновилася після поранень, але ліва… Рука працює десь наполовину, нога відновилася лише на 15-20%. На жаль, у бій піти не можу. Однак інтелектуально і морально я відновився і тепер хочу налагодити тут, у ліцеї, якісний освітній процес.

– Ви два роки провели на реабілітації, правильно?

– Рік в Америці і ще рік в Україні. Але я вже на той час поєднував реабілітацію з роботою в ліцеї. До обіду мав процедури, після обіду — вникав у роботу і підписував документи.

– Ви вже тривалий час очолюєте ліцей. На вашу думку, чи відрізняється теперішнє покоління молодих людей, які вступають на військові спеціальності, наприклад, від молодого вас?

– Доводиться багато речей виправляти. У нас у їхньому віці теж були спокуси — покурити зі старшими хлопцями десь, пиво, вино, але ми не знали навіть, що таке наркотики, не мали гаджетів.

Перші два роки, з тих пір як я очолюю ліцей, у нас був недобір. А зараз ми вже нікого не тримаємо. Порушуєш, не відповідаєш — на вихід.

– Чому був недобір?

– По-перше, 2014-2016 – роки війни, і батьки просто не дозволяли дітям іти на військові спеціальності. По-друге, нам самим довелося багато що змінити і в правилах прийому, і в навчанні, і в забезпеченні. Батьки сприймали військовий ліцей як гауптвахту для невихованих дітей. Коли я почав працювати, то з 2200 випускників знайшов лише 25 тих, хто реально пішов захищати Україну. І на таке навчання ми витратили мільйони гривень від ЗСУ. На 20 випускників лише один реально воював. Так не можна працювати. У нас не дисбат, а навчальний заклад для майбутніх офіцерів.

Ми створили нову атмосферу — без "руского міра", без мажорів, без корупції. На 15-20% змінили основний склад викладачів. Залишили тих, у кого є висока мотивація до постійних змін. Узяли нових командирів, учителів, вихователів. Зараз я вдосконалюю методики навчання. Щоб діти не тікали з уроків, а прагнули йти на заняття. Звичайно, ми в багатьох аспектах відстаємо від того, що плануємо і хочемо робити. Але основну частину роботи зробили.

Начальник Київського військового ліцею ім.І.Богуна Ігор Гордійчук під час відкриття виставки ‘Українське військо: 1917-1921’, 4 лютого 2020 року

– Ви звільнили десь 20% особового складу ліцею. Чи був опір?

– Це було складно через бюрократію. Треба було проводити додаткові розслідування і доводити керівництву факти корупції, пояснювати, що звільнення дійсно необхідні.

У нас є 800 керівних документів, за якими працює ліцей. Я зробив учасникам освітнього процесу пам’ятку на одному аркуші про посадові обов’язки, про те, як бути прикладом для підлеглих, про свободу від совка, від корупції, про те, що офіцери мають бути поза бізнесом і політикою.

Командири-вихователі, в яких результати нижчі за 90% від загального, повинні тепер переглядати свою систему роботи, щоб досягти кращих показників. Якщо не виконують завдання — звільнити місце для тих, хто прийде і буде виконувати. Це мені довелось впровадити, бо на роботу люди ходили, а без результату. Ідеалізовано? Але ця пам’ятка на один аркуш заміняє безліч документів.

Зараз із кожним роком до нас вступають усе більш патріотичні діти. Але багато з них ще зовсім юні, 13-16 років, їм важко долати психологічні труднощі, бо є розклад дня, треба жити далеко від мами.

Війна несе багато біди і горя, але й підносить збройні сили. Раніше народ об військових не те щоб ноги витирав, але й не поважав. А зараз більшість поважає, ми маємо авторитет. Зараз уже другий рік поспіль у нас дуже великий конкурс.

– У 2020 році ліцей почав брати на службу жінок. Ви – військовий, чоловік і батько доньки – підтримували таке рішення Кабміну?

– Так. Бачите, я навчався за кордоном: у Канаді, США, Британії. На міжнародних навчання бачив, що дівчата можуть виконувати всі завдання, навіть найскладніші. В Афганістані я навіть, чесно, не знав, що то дівчата. Потім уже в їдальні побачив. Але в них минули роки для того, щоб дівчата могли так служити.

– Які ви взагалі зараз бачите виклики для армії?

– Найбільший виклик — зневіра і морально-психологічний рівень кадрів ЗСУ. Я бачу, як у моїх офіцерів опускаються руки. Є перебої із зарплатами, десь затримують, десь не платять узагалі. А військові — не держава в державі, ми інтегровані в суспільство. Також треба більше міжнародної співпраці, більше відкритості, без мафіозних корупційних схем. Тоді офіцери віритимуть, що можуть чогось досягнути. Бо коли немає віри в перемогу, ніхто не буде боротися.

– А які ви бачите зміни, яких не могли уявити 30 років тому, коли прийшли на службу?

– Зараз в армії немає сумнівів, що Україна — понад усе. Вони вже готові боротися до перемоги. І люди є основним драйвером цих змін. Я вірю в наших випускників, у командирів взводів, рот, груп, батарей. Знаю, що навіть якщо затремтить хтось із вищого керівництва, вони не затремтять. Молодь плавно витісняє старше покоління. Вони їм вдячні, звісно, але далі — самі. У більшості з них є блиск в очах. Вони йдуть служити не примусово, а за покликом серця. "Душу й тіло ми положим за нашу свободу", але спочатку ми положим усіх наших ворогів.